Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

Чтение книги онлайн.

      Мартин чомусь знітився.

      – Що?

      – Пане, я назад біг швидше, ніж за каретою, хоч, здавалось, уже нікого не наздоганяв.

      – Наздоганяли тебе? – криво усміхнувся Себастян.

      – Ні… Ви не повірите, але вона раптом на мене так глянула, що від того погляду ноги самі мене понесли геть подалі від маєтку.

      – Чого ж ти на очі ліз?

      – Та де! Святим Мартином присягаюся, сховався, як пропав…

      Себастян на мить замислився. Погляд його блукав по старих дерев'яних сходах, на яких він ледь не скрутив собі в'язи, коли біг назустріч лакею. Утім, така зосереджена заглибленість тривала лише мить, не більше. За ту мить наш герой усе зважив, оцінив і прийняв рішення. Обличчя його посвітлішало і навіть здалося безтурботним.

      – І хто ж цей пан Даманський? – запитав він у Мартина, який саме впорядковував нову ліврею.

      – Гм, – задумався Мартин, – здається, лавник… Чи то пак, ні… Начальник міської сторожі, от хто!

      – Ах, чорти та пекло, – зморщивши чоло, сказав Себастян, – той самий Даманський… Так-так… Овва, Мартине, який ти чепурун!

      – Так, пане, все завдяки вашим віршам, – щиро зрадів хлопець.

      – А Даманського – під три чорти! Ходімо, Мартине, я пригощу тебе вином, а ти ще раз мені все розкажеш…

      – Охоче, пане…

      – Облиш, не такий я вже й пан, тільки того й маю, що трохи блакитної крові в жилах… А що, кажеш, пані Даманська?… Поглядом тебе обпекла? Ха-ха… І мене також, тільки мені не тікати хотілося, а навпаки…

      Вони поволі підіймалися під монотонне рипіння східців.

      – Завваж, Мартине, сходи трухляві, – почулося десь ізгори.

      Відьмою була пані Даманська, от у чому річ! Сердешний Мартин нізащо б не повірив у її портрет, описаний нами вище…

      Двійко відьомських очей ще довго ввижались йому в благословенну пору доби, отруюючи тим самим усі солодощі сну.

      У той пам'ятний для всіх вечір Катерина Даманська зовсім не відчувала втоми. Вона знала, що, вибиваючись із сил, за каретою біжить лакей бургомістра. І знала, чому… Її це неабияк тішило, рівно як і спогад про того палкого поета, чиї вірші вона тепер з усмішкою повторювала.

      Поряд сопів, схиливши голову на груди і вряди-годи дриґаючись її чоловік, добре знаний усім волоцюгам і п'яницям Львова завдяки тому, яку роботу виконував у магістраті. Випари вина, вириваючись з його ніздрів і рота, робили повітря всередині карети нестерпним. Через це пані Даманська мусила щоразу після кількох його могутніх видихів прочиняти дверцята, висовуючи назовні свій гарненький носик.

      Карета спинилась біля воріт помістя, чекаючи, доки заспаний сторож прочалапає темною алеєю і впустить господарів. Мартин тим часом чекав того ж таки, причаївшись за розкішним кущем жасмину, який так любила господиня. Маленька гілочка ледь-ледь тріснула, і звук той з такої відстані не почула б жодна жива істота… Але слуху пані Даманської він не уник.

      «Шляк би тебе трафив, – СКАЧАТЬ