Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

Чтение книги онлайн.

      – Я не хочу більше крові, – лицемірно мовив Лібер.

      – Я… я згоден… – сказав Гепнер, – але нехай ваші люди заберуться подалі від карети…

      «Чортові личини» миттю відступили.

      – Далі! – вигукнув лікар. – Аби я встиг повернутись, якщо ви дурите нас!..

      Невідомі, здавалось, зовсім розчинилися в темряві. Домінік опустив шаблю і рушив до єпископа. За мить кілька пар рук міцно його вхопили і, зв'язавши, перекинули через сідло. Хтось щосили ляснув коня, і все стихло.

      Від смолоскипів місцями загорілися сухі гілляки і торішня пожовкла трава, висвітлюючи жахливу картину з купою мертвих тіл. Христоф прислухався до грудей кожного з шести гайдуків, проте жодне серце вже не билося. Почувся жіночий крик: Ляна, яка щойно визирнула з карети, відразу безсило повисла на дверцятах. Чоловік за кілька кроків опинився поруч і, підхопивши її, всадовив назад, кинувши служниці:

      – Приведи панну до тями. І не давай більше дивитися. Такі картини не для неї.

      Бідолаха була налякана не менше за свою господиню, але мліти і скрикувати не мала права.

      У глибині лісу знову заблимали вогні. Придивившись, Христоф упізнав замкових драбів і тільки спересердя закусив губу. Так от чого єпископ поспішав! От чому він так прагнув отримати бодай щось із цієї колотнечі. Ще б трохи, і сам би він поплатився…

      – Ви один живий? – коротко запитав офіцер.

      – Ще пані Ляна і її служниця, – була стомлена відповідь.

      – Ви молодчина, Христофе, слово честі!

      – До дідька… Мертвих це не врятує…

      Він кілька разів свиснув, але, не почувши у відповідь знайомого іржання, роздратовано запитав:

      – Зайвий кінь у вас знайдеться?

      – Звичайно, – з готовністю відповів драб і додав: – Поїдете з нами?

      – Неодмінно, – сказав той, – я дав слово довезти панну до Високого Замку, і я його дотримаю.

      Розділ VII

      Здоровенний і чорний як смоль знахабнілий ворон спокійно примостився на підвіконні і вже чверть години товк своїм міцним широким дзьобом окраєць хліба. При цьому поважний птах не звертав жодної уваги на кімнату та господаря, що, сидячи за столом і поклавши голову на витягнуту руку, спостерігав за цим дійством. Обом, зрештою, було байдуже… Тільки Себастян подумки зауважив, що такої ненажерливості він не спостерігав уже давно. Справді, ворон відривав іноді такі шматки, що, незважаючи на всі зусилля, ніяк не міг стулити дзьоба.

      Ще за чверть години значна частина окрайця зникла у його ненаситному волові. Тоді вперше за цей час птах звів голову і пильно, крізь розчинене вікно, вдивився в кімнату. Раптом він поважними кроками перейшов з підвіконня на стіл і попрямував до келиха з вином.

      – Що за чортівня? – вилаявся господар, зводячи голову. Проте пернатий гість і далі поводився так, наче був невидимкою: витягнув шию і занурив дзьоб у вино. Птах неквапно пив, відкидаючи назад свою велику голову і закриваючи від задоволення СКАЧАТЬ