Людвисар. Ігри вельмож. Богдан Коломійчук

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ того щирого сплеску писаревого гніву варені раки, що купкою лежали в мисці посеред столу, розлетілися в різні боки… Незнайомець клацнув пальцями, і вони, мов живі, сповзлися назад. Навіть позалазили один одному на тверді червоні спини.

      Пан Бень завмер з виряченими очима і відвислою щелепою… Ні, такої чортівні він ще не бачив!

      – От, куме, – прошепотів Омелько, – отож бо й є, що відьма їх варила.

      – Вона, курва, – кивнув незнайомець.

      Музики затягнули урочисту прелюдію до якогось танцю, а три голови зіткнулися чоло в чоло над купкою раків.

      – Те, що вони повзали, – сказав писар, – означає, що невдовзі нечисть візьме нас за зябра… Це знак! Ми мусимо утворити братство відьмоборців і до скону боротися з нечистю.

      – Я готовий! – палко заявив панич.

      – Як вас звати, хоробрий юначе? – запитав Омелько.

      – Граф Хіх, – відповів той.

      – Ви з Австрії, пане граф?

      – Ja.

      – Чудово. Ви будете відстоювати наші ідеї там… Вас, куме, я знаю. За нами Львів. Панове, – урочисто промовив писар, запихаючи руку за пазуху, – давайте на хресті поклянемось…

      Хіх закашлявся.

      – Вам зле?

      – Трохи… Скажіть, скільки зараз раків на столі?

      – Чотири, – відповів Омелько.

      – Значить, нас також мусить бути четверо.

      Братчики задумались. Хіх важко дихав, щось тут явно прийшлося йому не до шмиги. Пан Бень не зводив очей з проклятих раків, а писар таємничим поглядом шукав поміж присутніх однодумців. Всі були добряче напідпитку, і кожен патякав якусь дурницю. Ні, такі високі ідеї не для них. Проте Омелько не втрачав надії.

      Музики сіли перепочити і перехилити по чарчині, коли двері шинку прочинились, і досередини увірвалось трохи свіжого повітря. Пригнувши голову, чоловік з шаблею при боці переступив поріг. За його плечима майнула місячна ніч. Ніхто не звернув особливої уваги на прибулого, окрім, звичайно, Омелька, що впізнав у ньому кур'єра бургомістра.

      Христоф пройшов повз них, привітавшись легким кивком, і попрямував до корчмаря, що куняв за шинквасом. Омелько почув, як він попросив приготувати харчів на три дні та постіль. Стецько в ту ж мить рушив у льох, а Христоф, нудьгуватим поглядом окинувши присутніх, сів за стіл. Постать магістратського писаря скрадливо виросла ліворуч від нього.

      – Дай Боже щастя, пане Христоф, – привітався Омелько.

      – Дай Боже й вам, пане писарю, – відповів той.

      – Ви, я бачу, знову в дорогу?

      – Так, вирушаю вдосвіта.

      – Далеко?

      – Як поведеться.

      Омелько сів поруч.

      – Отут, пане Христоф, зле вам буде ночувати, – сказав він, – комашня всіляка й очей не дасть стулити.

      – Ет, – засміявся той. – коли б то звикати, пане Омельку…

      – А йдіть до мене, – запропонував писар, – я тутка СКАЧАТЬ