Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256). Коллектив авторов

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ населення у разі його наближення ховалося в лісах. Така ситуація склалася у середині VІІІ ст. Очевидно, слов’яни в середині та другій половині І тис. н. е. проникали окремими потоками щоразу далі у північному напрямку. Але, також імовірно, що навперейми такому руху із заходу просувалися і нові переселенці-емігранти, про що свідчить незаперечний археологічний аргумент: поширення типової для «західняків» вкритої смугами розчосів кераміки.

      Наприкінці третьої чверті І тис. н. е. в історії населення північної частини Верхнього Подніпров’я відбулася ще одна важлива подія, внаслідок якої етнічна ситуація суттєво ускладнилася, а «острівці» балтів ще більше звузилися. Ідеться про проникнення в розглянуту місцевість нового слов’янського населення, яке полишило по собі своєрідні поховальні пам’ятки – довгі кургани (захоронення літописних кривичів, які якраз, імовірно, й палили балтські городища). Таким чином, угруповання східних балтів, котре розміщувалося переважно на території Верхнього Посожжя, було потіснене, а можливо, й розгромлене слов’янами, які прийшли не з півдня (по Дніпру), а із заходу чи північного заходу. Балтські ж «острівці», зафіксовані у Волзько-Окському межиріччі, існували аж до початку ІІ тис. н. е., про що говорять сліди перебування тут «людей голяді».

      Але основним етнічним компонентом на землях останнього із названих східноєвропейських регіонів, до часів переселення туди слов’ян із різних напрямків, все ж таки були не балти, а фінно-угри. Інтеграційні процеси там проходили ще складніше й триваліше, а культура місцевих племен ставала дедалі вагомішим й серйознішим внеском у загальну культуру північно-східних земель. Той же П. Третьяков відзначав, що процеси у фіно-угорському середовищі в часи контактів зі слов’янами проходили інакше, ніж у балтському на землях Верхнього Подніпров’я. Зокрема тут не сталося змін у формі поселень, що мало місце в зоні розселення балтів. Адже відомо чимало городищ, життя на яких тривало аж до кінця І тис. н. е.

      В останній чверті І тис. н. е. слов’яни почали освоювати й північну зону Східної Європи, де представники різних їхніх угруповань почали «вклинюватися», передусім у слабо заселену межову зону між прибалтійсько-фінським і волзько-фінським етнічними масивами. Загалом у їхніх поховальних пам’ятках – сопках та довгих курганах – можна простежити тенденцію зміни дослов’янських традицій у цій обрядовості та металевому убранстві. Поширюється зведення городищ, матеріальна культура жителів котрих стає близькою до слов’янських культур південного узбережжя Балтії та одночасно відмінна від таких південних культур, як вищезгадані лука-райковецька та роменська.

      Крайнім північним пунктом, образно розміщеним на вістрі слов’янського світу, котрий «вклинився» у тогочасне автохтонне фіно-угорське середовище, являлася Ладога. Цей пункт став першим значним контактним центром у слов’яно-скандинавських стосунках. Утворився своєрідний СКАЧАТЬ