Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Панас усміхнувся. Як все-таки влучно охарактеризував Онуфрій тріади члена КПЗУ Тадея Яблонського, що той старався висловити при кожній нагоді. Комуністи у бараку трималися окремо (як, у принципі, інші категорії в’язнів: націоналісти, кримінальники, поляки) й займали ближній до виходу сектор. Тадей Яблонський не став відповідати Копистку різкістю на його випад, лише спокійно сказав:

      – Не розумію вашого сарказму, Копистко, особливо зараз. Надворі щось робиться, невідомо, що нас чекає, і ваш тон тут недоречний.

      Дмитрові Панасу набридла ця розмова. Він підвівся, щоб її закінчити.

      – Вперше в житті я згоден з комуністом, – сказав Панас. – Але, пане Яблонський, прошу не вважати мене своїм спільником. В основоположних началах я залишаюся непохитним.

      – Що ж, не все втрачено, – багатозначно відповів комуніст.

      – Ідуть відчиняти барак, – подав голос Опришко й одразу ж зіскочив на підлогу.

      Усі в’язні повернули голови на велику дерев’яну браму, яку на ніч завжди закривали. Почувся дзенькіт ключів, гримнув засув, і два жовніри відкрили стулки дверей.

      – Снідати! – голосно сказав охоронець.

      В’язні полегшено зітхнули. Що б там не трапилося назовні, але снідати все-таки кличуть. Для вічно голодного в’язня, який засинав під марш кишок і прокидався під нього, навіть маленька затримка сніданку чи обіду була нестерпною. В’язні одразу забули про всі свої страхи, по одному покинули барак і так вервечкою попрямували до «кухні». Таку горду назву носило перекриття, що покоїлося на численних дерев’яних стовпах. Стін у «кухні» не було, зате стояв довгий стіл, стесаний з грубих дощок.

      Проходячи повз мовчазних охоронців, Дмитро кинув на одного з них погляд. Як завжди, обличчя жовніра було кам’яне, незворушне, але чіпкі очі Панаса побачили на ньому якийсь страх і розгубленість. Про це Дмитро сказав Василеві, коли, сидячи за столом, уминав сніданок: якусь невідомо з чого зварену бурду, глевкий хліб і кружку ледь забарвленого чаю.

      – Я це помітив, – відказав Бандера. – Так, поза всяким сумнівом, щось трапилося. І таке, що може принести неприємність Камалю, але не нам.

      – Гадаєш, вони нам скажуть.

      – Навряд. Але я не дуже й переживаю. Самі дізнаємося. Не вперше.

      Дмитрові Панасу згадався травень 1938 року, коли щось подібне вже було. Тоді без видимих причин у таборі різко посилився режим, утиск в’язнів, зменшилася пайка, правда, це стосувалося лише членів ОУН та українців взагалі. А оскільки в’язні в основному були українцями, репресій зазнали майже всі. Тоді ніхто з адміністрації не пояснив ув’язненим, що сталося, але з піднесеного настрою охоронців вони зрозуміли, що відбувається щось екстраординарне. Як і тепер, невідомість гнітила. Здавалося, легше було переносити образу й утиски, коли знаєш причину. Лише через місяць Панас складним шляхом через Онуфрія Копистка дізнався про причину такої поведінки адміністрації табору: в Роттердамі більшовицьким агентом був убитий Євген Коновалець, голова ОУН.

      Тепер, напевне, трапилося СКАЧАТЬ