Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

      – У нас Галичина, чи то як там у Варшаві кажуть, Малопольска всхудна! А ти таки в Польщі… До нас мало доходять справжні новини, але щось тут не так.

      – Ви про що, тату?

      – Тато каже про то, що забирають у військо молодих хлопів, – пояснив Кость. – Вчера забрали навіть Богдана Вовка. Він взагалі не служив у війську, а ще не минуло й дві неділі, як женивсьи.

      Кость обережно озирнувся на двері хати.

      – Буде війна?

      Михайло відповів не одразу. Він також подивився на хату, але сказав не тому, що боявся, що їх підслухають мати і невістка. Розмова з батьком та братом непомітно зачепила справжню причину його появи у рідному домі. Щоправда, теперішня обстановка цьому аж ніяк не сприяє. Михайло навіть тепер побоювався батька. Зрештою, Кость також не міг бути надійною людиною, але іншого виходу у Михайла Смоляра не було.

      – Як ви розумієте, я не служу у воєнному міністерстві і всього не знаю, – повільно мовив він. – А якби служив і знав, то певно, що нічого не виказав! А якщо ви хочете знати мою думку, то я вам її скажу. Самі розумієте, що більшовики ніколи не змиряться з тим, що є така держава, як Польща. Навіть якщо вони і визнали нас, то це ще нічого не значить. Згадають, що колись тут було Польське королівство і їхній цар був королем Польщі. А зараз, у такий непевний час, у Варшаві стараються приготуватися до всього. Одна мобілізація була в березні, друга – тепер. Може, нічого не станеться, але бути готовим до того треба.

      Михайло подивився на стривожених батька і брата.

      – Ще когось мобілізували? – поцікавився він.

      – Івана Кандибу, але той хоч служив, а Богдан зовсім не знає, як тримати ґвера.

      – Навчать! – впевнено сказав Михайло. – Для того і забирають!

      Він розправив плечі.

      – Як добре! Я вже давно не дихав таким повітрям. Ще б лісом пройтися, то довго пам’ятав би ці дні!

      – А ви завтра зранє підіть в ліс! – запропонував Яків. – Костю якраз треба перевірити ділянку на сході.

      – А дорога через болото? – запитав Кость.

      – Та сам справлюсь! Що там робити? Хлопи роблять самі, сам видів!

      Михайло повернув голову до Костя:

      – Підемо, брате?

      – А чого не піти? Возьмемо рушниці, може, когось підстрелимо, – згодився Кость.

      – От і файно! – зрадів Яків. – То, може, гербати трохи вип’ємо?

      – О ні! – застережливо підняв руки Михайло. – Я вже повний! Ліпше піду до нашої старої хати. Ви не обіжайтесь, але лісничівка то не мій дім. Я тут не жив, але таки там!

      – Я піду з тобою?.. – запитав Кость.

      Михайло заперечливо похитав головою:

      – Не треба, брате! Дорогу додому я ще не забув.

      – Най йде сам! – сказав Яків. – А якщо сьи загубить, то якісь бахурі приведуть.

      – Не загублюсь! – впевнено мовив Михайло і покрокував дорогою до недалекого Перетина.

      Звичайно, СКАЧАТЬ