Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

      – Не почуємо, – відповів Дмитро. – «Ожел бялий» заспав.

      Його співрозмовник нічого не відповів, хоч Дмитро і чекав на відповідь. Натомість Василь з’явився власною персоною, спустившись вниз. Сів поруч.

      Вони познайомилися і подружилися вже тут, у таборі. Хоч кожен рятувався як міг, але переносити нужду краще разом.

      – Ти про що говориш? – недовірливо запитав Василь. – Хіба може Камаля пропустити такий історичний момент?

      – І тим не менше. Сонце вже високо, а нас ще не будили, – стояв на своєму Дмитро.

      Василь замість відповіді подивився на заґратоване віконце. Дійсно, у такий час вони, в’язні, вже мали б поснідати тим, що повар чомусь гордо називав їжею, і розбрестися по роботах. Так було завжди. Тільки не сьогодні.

      – А яке сьогодні число? – запитав Василь. – Може, у них якесь свято?

      – Може, Мосніцький помер, – з надією припустив Дмитро. – А ще краще, Костека підстрелили.

      – Розмріявся.

      – Та тільки мріяти й лишається.

      Василь нахилився, дістав з-під нар свої розбиті дерев’яні трепи, надів на босі, всі у шрамах ноги.

      – Знаєш, Дмитре, для мене невизначеність – найбільший тягар, – говорив він. – Втрачається нитка життя. Яке б воно не було – чи щасливе, чи таке, як от у нас, – завжди знаю, чого чекати від нього. А тут, розумієш, дійсно нічого не ясно. І невідома причина.

      – Навіть у нашому випадку? – Дмитро вирішив послідувати прикладу друга і натягнув своє взуття. – Нам же тут сидіти і сидіти!

      – Ох, Дмитре! Не розумієш ти суті життя! Ніщо не вічне у світі. Ніщо, окрім Бога! Це тобі говорить син священника.

      Дмитро був у таборі Береза-Картузька вже четвертий рік і, здавалося, звикся зі своїм становищем безправного в’язня. Це, звичайно, було лише ширмою, за якою ховалася справжня робота. Він зумів зібрати собі однодумців, яких тут було багато. А минулого року до їхньої команди розподілили Василя Бандеру.

      Обох об’єднувала приналежність до одної організації, і вони подружилися, хоч і перебували в ОУН на різних щаблях: Дмитро – звичайним членом, Василь – брат крайового провідника. Але однакові умови, у які обидва потрапили, зрівняли їх. Дмитро, хоч і став Бандері другом, все ж відчував різницю. Що ж, так і має бути, тим більше що служба у польському війську і вишкіл, який час від часу влаштовували в ОУН для підтримки новачків, давалися взнаки. А вже тут, у концтаборі, субординація носила присмак життя. Попробуй не послухатися Камалю чи простого охоронця!

      Тим часом поволі прокидалися інші в’язні. Барак заворушився, стихло безперервне хропіння, яке у різних формах попервах не давало спати Дмитрові. Люди прокинулися, дехто злізав з нар, дехто продовжував лежати з розплющеними очима. З нижнього ярусу протилежного ряду до Панаса звернувся щуплий дядько, король львівських злодіїв Онуфрій Копистко. Королем він залишився і тут, підпорядкувавши під себе усіх кримінальних, яких тут СКАЧАТЬ