Галицька сага. Невиправдані надії. Петро Лущик

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ повернувся звідкись п’яний і сердитий, й нічого кращого не придумав, як свою злість зігнати на в’язнях. Тоді їх вигнали на роботу у саму неділю.

      Але неділя проминула спокійно, день поволі хилився до вечора, як уже перед самим сном двері блоку відчинилися і жовніри заштовхали всередину з десяток нових в’язнів. Щоправда, це не був звичний «ремонт», як тут називали новоприбулих. Новачками виявилися мешканці сусідньої споруди.

      – Вав-вав! – застережливо озвався Копистко. – Чого ви сюди приперлися? У самих тільки місця, щоб стояти на одній нозі!

      – Та й нам, шановний, не миле таке переселення! – відказав знайомий багатьом Станіслав Лабаз, член УНДО.

      Через що він потрапив до Берези-Картузької, не знав ніхто. Лабаз, судячи з усього, також.

      – То чого приперлися?

      – Наказали звільнити наш блок для нового «ремонту».

      – І хто вони такі, що через них ми маємо наступати один одному на ноги? – поцікавився Дмитро Панас.

      Станіслав Лабаз озирнувся на зачинені двері й тихо сказав:

      – Німецькі літуни!

      – А що вони тут роблять? – допитувався Онуфрій Копистко.

      – Та хіба ви не знаєте, що вже третій день Польща веде війну? – здивувався один із супутників Лабаза.

      – А до чого тут Німеччина?

      – Так Німеччина і напала! А ви що, не знали того?

      «Господарі» блоку, як за командою, повернули голову до розгубленого Тадея Яблонського, а Василь Бандера скрушно похитав головою.

      – Щось ваші просторікування, товаришу комуніст, зовсім розбігаються з життям! – сказав він. – Як це розуміти? Німецькі імперіалісти напали на своїх братів-поляків? Як то у вас: людина людині – вовк?

      Але на це «головний комуніст» блоку нічого не відповів. Натомість Дмитро Панас сказав:

      – Що ж, треба потіснитися! Але – свої до своїх!

      Найбільше пощастило «комуністичній фракції», бо серед прибулих «своїх» не було. Абияк розмістивши прибулих, «господарі» заходилися розпитувати їх про останні новини, але з’ясувалося, що на цьому знання тих про те, що відбувається за колючою огорожею табору, вичерпуються. Дійшовши до думки, що найближчими днями, можливо, навіть завтра, вони дізнаються більше, мешканці блоку повкладалися спати.

      А вранці під час сніданку (дивно, але навіть у такій тривожній і непевній ситуації в’язнів не забували годувати) Теодор Климів, колишній студент і, як Панас з Бандерою, член ОУН, підсів до них і, змовницьки озирнувшись, тихо повідомив:

      – Тут Донцов!

      – Який Донцов? – не зрозумів Панас. – Дмитро Донцов?

      – Він самий! Я бачив його через дріт, коли їх також вели їсти. Але…

      – Що «але»? – запитав Василь Бандера.

      – Але всі вони – і Донцов, і ті, що з ним, – не мали такої, як у нас, форми. Були вдягнуті звично!

      – Значить, привезли їх спішно, – зробив висновок СКАЧАТЬ