Ім’я рози. Умберто Эко

Чтение книги онлайн.

      – Та що там настоятель, – з такою ж кривою усмішкою сказав Аймар. – Замість голови у нього – бібліотечна шафа. Поточена хробаками. Щоб дошкулити Папі, він приймає в обитель братчиків… я маю на увазі тих єретиків, вигнанців з вашого пресвятого чину… а щоб догодити цісареві, скликає сюди ченців з усіх монастирів півночі, ніби у нас нема своїх майстерних переписувачів і знавців греки й арабської, ніби у Флоренції чи в Пізі нема купецьких синів з багатих і щедрих родин, які охоче вступили б в орден, якби він дав їхнім батькам змогу помножити свою могутність і престиж. Але тут поблажливість до речей світу сього згадують лише тоді, коли треба дозволити німцям… ох, Господи милий, спопели ж язик мій, бо норовить він виказати речі мало достойні!

      – В обителі діються мало достойні речі? – неуважно поспитав Вільям, наливаючи собі ще трохи молока.

      – Ченці теж люди, – прорік Аймар. Відтак додав: – Але тут вони меншою мірою люди, ніж деінде. Ясна річ, я нічого вам не говорив.

      – Дуже цікаво, – мовив Вільям. – Це лише ваші гадки, чи й інші думають так, як ви?

      – Й інші теж, багато хто так думає. Не один з тих, хто тепер оплакує нещасливу долю бідолашного Адельма, не надто б сумував, якби у прірву впав хтось інший – той, хто забагато вештається по бібліотеці.

      – Що ви маєте на увазі?

      – Я вже й так забагато сказав. Ми тут усі дуже балакучі, ви вже, певно, це помітили. З одного боку, мовчання тут уже більш ніхто не дотримується. А з другого – доводять його до крайнощів. А замість того, щоб говорити чи мовчати, належить діяти. У золоту добу нашого чину, коли настоятель не мав належного гарту, всього лиш одна чаша отруєного вина – і місце для наступника було вільне. Я сказав вам усе це, ясна річ, брате Вільяме, не тому, що ремствую проти абата чи інших братів. Хай Бог боронить, лиха звичка ремствувати мені, на щастя, не властива. Але я б не хотів, щоб абат просив вас розслідувати щось про мене чи про когось іншого, приміром Пацифіка з Тіволі чи Петра з Сант-Альбана. До бібліотеки ми ніякого стосунку не маємо. Але хотіли б мати. Тож викрийте це зміїне кубло, ви ж стількох єретиків спалили.

      – Я ніколи нікого не палив, – сухо відповів Вільям.

      – Це я просто так, до слова, – погодився Аймар з широкою усмішкою. – Гарного вам полювання, брате Вільяме, але вночі будьте обережні.

      – А чому не вдень?

      – Бо вдень тут дбають про тіло з допомогою доброго зілля, а вночі збавляють розуму з допомогою лихого. Не дуже тому вірте, що в прірву Адельма підштовхнули чиїсь руки, ані тому, що чиїсь руки запхнули Венанція у глек з кров’ю. Є тут хтось, хто не хоче, щоб ченці самі вирішували, куди іти, що робити і що читати. І намагається з допомогою пекельних сил або заклять чаклунів, які знаються з пекельними силами, збити з пантелику цікавські голови…

      – Ви маєте на мислі отця-зілляра?

      – Северин із Санкт-Еммерама – достойний чоловік. Звичайно, СКАЧАТЬ