Ім’я рози. Умберто Эко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ інквізитором, він завжди відчував огиду до тортур, але Беренґарій хибно його зрозумів (або ж Вільям сказав так зумисне); хай там як, але цей Вільямів маневр таки дав свої плоди.

      – Так, так, – сказав Беренґарій, вибухнувши нестримним плачем, – я бачив Адельма того вечора, але бачив я його вже мертвим!

      – Як це? – спитав Вільям. – Унизу крутосхилу?

      – Ні-ні, я бачив його тут, на цвинтарі, він простував між гробами, примара серед примар. Я підійшов до нього й відразу помітив, що переді мною не живий чоловік, бо лице його було лицем трупа, а очі споглядали вже вічнії муки. Ясна річ, я зрозумів, що то був його привид, лише наступного ранку, коли дізнався про його смерть, але вже тоді я відчував, що бачу видіння, що то проклята душа, потороча… О Господи, яким потойбічним голосом заговорив він до мене!

      – І що ж він сказав?

      – «Мене проклято! – сказав. – Той, кого бачиш ти зараз перед собою, тільки-но із самого пекла і до пекла мусить вернутись». Ось що сказав він мені. А я заволав до нього: «Адельме, ти справді з пекла? Які ж вони, пекельнії муки?» Я тремтів, бо саме вийшов був зі служби повечер’я, де читали страхітливі уступи про гнів Господній. А він мовив: «Муки пекельні безконечно моторошніші, ніж язик наш може виговорити. Чи бачиш, – сказав він, – сю пелену фальшивих мудрощів, яка огортала мене аж донині? Вона тяжить і гне мене, мовби найбільша паризька вежа чи найвища у світі гора лягла мені на плечі, і ніколи я вже більш не зможу скинути її із себе. Й сю покару наклала на мене Божа справедливість за моє марнославство, за те, що тіло своє я мав за місце насолод, і що вважав, буцімто більше відаю від інших, що любувався я потворними речами, в уяві їх своїй леліючи, а тепер ще більших почвар породили вони в глибині душі моєї – і мушу жити з ними вічно. Чи бачиш? Підшивка сеї пелени – немов жарини і палкий вогонь, і сей вогонь жере моє тіло, і мука ся дана мені за ганебний злочин плоті, яким себе я закаляв, й огонь сей безупинно палить і спустошує мене! Подай же руку, навчителю мій незрівнянний, – вів далі він, – щоб зустріч ця зі мною стала тобі корисною наукою, відплатою за всю ту науку, яку одержав я від тебе, подай же мені руку свою, мій неперевершений навчителю!» Він махнув рукою, і з пальця його, що ярівся вогнем, мені на руку впала краплина його поту і немов наскрізь пропекла мені долоню, і багато днів мав я сей знак, лише ховав його від усіх. І зник він між гробами, а наступного ранку я дізнався, що тіло того, хто вселив тоді у мене такий жах, у той час лежало вже бездиханне у підніжжі скелі.

      Беренґарій захлинався плачем. Вільям спитав його:

      – Чому він назвав тебе своїм неперевершеним навчителем? Ви ж були того самого віку. Ти чогось його навчив?

      Беренґарій сховав голову, натягнувши каптура на обличчя, і впав навколішки, обхопивши Вільяма за ноги:

      – Не знаю, не відаю, чому він так назвав мене, я нічого його не вчив! – і вибухнув схлипами. – Я боюсь, отче, дозвольте висповідатись вам, змилуйтесь надо мною, диявол пожирає мої нутрощі!

      Вільям відсунув його від себе і простяг руку, СКАЧАТЬ