Ім’я рози. Умберто Эко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ инських цитат. Латина була і залишається фундаментальним елементом, який надає історії монастирського колориту і підтверджує надійність деяких посилань на ідеї тієї доби; з другого боку, я хотів забезпечити своєму читачеві певний досвід покаяння. Проте мій американський видавець Гелен Вольфф звернула мою увагу на те, що європейський читач, навіть якщо не вивчав латини у школі, має у своїй голові стільки написів, прочитаних на фасадах палаців або церков, і чув стільки філософських, юридичних чи релігійних цитат латиною, що його не кидають у жах такі слова, як (скажімо) dominus або legitur. Натомість американський читач матиме набагато більші труднощі – так, якби у нас з явився роман з численними цитатами угорською мовою.

      Тоді ми з моїм перекладачем Білом Вівером взялися скорочувати, хоч і не набагато, уступи латиною, іноді починаючи цитату латиною, а тоді продовжуючи англійською, або ж залишаючи цитату, але потім переказуючи її найважливішу частину – і в цьому я мав на мислі звичаї моїх країв, де, розмовляючи діалектом, повторюють найважливіші твердження літературною італійською, щоб наголосити на них.

      Перечитуючи потім англійську версію, я усвідомив, що скорочення ці зовсім не псували стилю тексту, а лиш робили менш важкостравними деякі уступи. Тоді я вирішив полегшити також італійську версію. Відразу згадується мені випадок, коли під час суперечки в бібліотеці Хорхе каже: «Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse». Суворий старець не міг не вдатися тут до священної мови, але відразу по тому, говорячи про те, як святий Лаврентій на решітці глумливо просив своїх катів перевернути його на другий бік (з цитатою «manduca, iam coctum est»), я прямо переповів цей епізод італійською, щоб зробити дотепність зрозумілішою. Крім того, у такий спосіб я скоротив первісних дев’ять рядків до чотирьох, надаючи ритмові обміну репліками більшої легкості.

      Іноді у письменників буває так, як у дантистів – пацієнт відчуває у роті щось немов кам’яну брилу, та варто лиш легенько пройтися бором, і всю важкість як рукою зняло. Досить усунути одне слово, щоб набув легкості цілий абзац.

      Ось і все. Якби оголосили конкурс щодо того, який читач виявить усі місця, де я вніс зміни, переможця не було б, бо іноді моє втручання стосувалося сполучника або ж іншого незначного елементу і залишається зовсім непомітним. Можливо, навіть не варто було про це згадувати, та оскільки це видання, з огляду на дотримання бібліографічної точності, характеризується як «перероблене», то сказати це було моїм обов’язком.

      У. Е.

      Ясна річ, рукопис

      16 серпня 1968 року до рук мені потрапив томик пера якогось абата Валяє, «Le manuscrit de Dom Adson de Melk, traduit en Frammise daprés ledition de Dom J. Mabillon» (Aux Presses de lAbbaye de la Source, Paris, 1842)[1]. У цій книжці, наділеній доволі бідними історичними вказівками, твердилося, буцімто вона вірно відтворює рукопис XIV сторіччя, що його колись знайшов у Мелькському монастирі цей великий ерудит XVII сторіччя, якому ми завдячуємо створенням історії бенедиктинського чину. Я втішався цією вченою знахідкою (а моя була вже третьою за чергою), чекаючи у Празі на близьку мені особу. Через шість днів у це безталанне місто вторглися радянські війська. Мені вдалося щасливо дістатися до австрійського кордону в Лінці, а звідти я вирушив до Відня, де й зустрівся з очікуваною особою, і разом ми вирушили в подорож угору по Дунаю.

      У цій атмосфері великого неспокою я захоплено читав неймовірну історію Адса Мелькського, і вона так поглинула мене, що я майже з ходу взявся перекладати її, записавши кілька великих зошитів з папірні Жозефа Жільбера, по яких так приємно водити м'яким пером. Тим часом ми прибули в околиці Мелька, де над закрутом річки все ще прямовисно підноситься чудовий Stift[2], не раз відновлюваний за століття свого існування. Як читач уже, певно, здогадався, в монастирській бібліотеці я не знайшов і сліду Адсового рукопису.

      Однієї трагічної ночі у невеликому готелі на берегах Мондзее, коли ми саме мали вирушати до Зальцбурга, наш альянс гвалтовно розпався і супутниця моя зникла, прихопивши із собою книжку абата Валле, не зі злоби, а через те сум'яття, серед якого так різко завершилися наші стосунки. Мені зосталася лиш купка зошитів, записаних моєю власною рукою, і велика пустка в серці.

      Через кілька місяців, будучи вже в Парижі, я вирішив продовжити свої пошуки. Серед тих небагатьох відомостей, що їх я почерпнув у французькій книжці, було напрочуд детальне і точне посилання на джерело:

      Vetera analecta, Sive Collectio veterum aliquot operum & Opusculorum omnis generis, Carminum, Epistolarum, Diplomatum, Epitaphiorum, &, cum itinere germanico, Adnotationibus aliquot disquisitionibus

      R. P. D. Joannis Mabillon, Presbiteri ac Monachi Ord. Sancti Benedicti e Congregatione S. Mauri. – Nova Editio, Cui accessere Mabilonii Vita & aliquot opuscula, scilicet Dissertatio de Pane Eucharistico, Azymo et Fermentato, ad Eminentiss. Cardinalem Bona. Subjungitur opusculum Eldefonsi Hispaniensis Episcopi de eodem argumento Et Eusebii Romani ad Theophilum Gallum epistola, De cultu sanctorum ignotorum; Parisiis, apud Levesque, ad Pontem S. Michaelis, MDCCXXI, cum privilegio Regis[3].

      Я одразу знайшов «Vetera Analecta» у бібліотеці Сент-Женевєв, однак, на моє велике здивування, це видання різнилося від описаного СКАЧАТЬ