Якщо кров тече. Стивен Кинг

Чтение книги онлайн.

      – Молодість – прекрасна пора, – сказав містер Герріґен. – Шкода, що вона марнується на дітей.

      – Га?

      – Багато хто казав таке, але Шоу висловив найкраще. Не зважай. Аякже, біжи. Біжи, наче тебе жене привид Дікенса, бо саме його книжка на нас і чекає.

      Я пробіг чотириста метрів до будинку містера Герріґена, а назад ішов поволі, і дорогою мені сяйнула ідея. Спосіб віддячити йому, хоч він і сказав, що подяка не обов’язкова. За нашою шикарною вечерею в «Марселі» того вечора я розповів татові про те, як містер Герріґен запропонував інвестувати мій негаданий виграш, а також про ідею того, яким подарунком віддячити. Я думав, що тато сумніватиметься, і не помилився.

      – Я абсолютно не проти того, щоб він інвестував гроші. Щодо твоєї ідеї… ти ж знаєш, що він думає про такі речі. Він не просто найбагатший у Гарлоу – та що там, в усьому Мейні, – але також єдиний, хто не дивиться телевізор.

      – У нього є ліфт, – сказав я. – І він ним користується.

      – Користується, бо мусить. – Тоді тато усміхнувся: – Але це твої гроші, і якщо тобі хочеться витратити двадцять відсотків із них саме так, я не заборонятиму. Коли він відмовиться, можеш віддати мені.

      – Ти справді думаєш, що він відмовиться?

      – Так.

      – Тату, а чому він узагалі сюди переїхав? Ну, ми ж просто маленьке містечко. Ми ніде.

      – Якби ж я знав. Спитай його якось. А зараз – як щодо десерту, марнотрате мій?

      Десь через місяць я підніс містерові Герріґену новий айфон. Я не пакував його – і тому, що не було ніякого свята, і тому, що знав, як йому подобається – без мішури та брязкалець.

      Він з видимим здивуванням перевернув коробку раз чи два в покручених артритом руках. А тоді простягнув річ мені.

      – Дякую, Крейґу, я ціную твій намір, але ні. Раджу віддати його батькові.

      Я взяв коробку.

      – Він і сказав, що ви так відповісте.

      Я був розчарований, але не здивований. І ще не готовий здаватися.

      – Твій батько – мудра людина. – Він нахилився вперед у кріслі й стиснув долоні між розведеними колінами. – Крейґу, я рідко даю поради і майже завжди тільки дарма переводжу ними повітря, але сьогодні дам тобі одну. Генрі Торо казав, що не ми володіємо речами, а вони – нами. Кожен новий предмет: дім, машину, телевізор, модний телефон, як оцей, – ми мусимо нести на власних плечах. Пригадую, як Джейкоб Марлі казав Скруджу: «Це ланцюги, що їх я скував за життя». У мене нема телевізора, бо коли б був, то я б його дивився, хоча майже всі передачі в ньому – то чисті нісенітниці. У мене нема радіо в будинку, тому що я б тоді його слухав, а мені ж тільки й треба, що дрібка кантрі, аби перебити монотонність довгої поїздки. Якби в мене було оце… – він вказав на коробку з телефоном, – то я, безперечно, використовував би його. Я отримую дванадцять періодичних видань поштою, і вони містять усю інформацію, за якою мені треба стежити в діловому світі, й про сумне становище СКАЧАТЬ