Апостол черні. Книга 2. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ обняв її і притиснув сильно до себе, не даючи їй кроку поступити, ні слова промовити.

      – Ево, – кликнув щасливий, – чи ти не жартуєш? Повтори ще раз.

      – Це правда. Я загубила свою душу за тобою, не маю ні вдень ні вночі супокою. А я не зношу щось затаєного у своїй душі. Цю мою сповідь ти мені утруднював, бував недоступний, амбітний і виминав мене, мучив.

      – Я суворий по вдачі, Ево, – відповів, – не винен тому, але в мене є серце, що товклося тайком вже раніше, не менше твого. На чужині, серед праці, по університетах чи при війську – всюди виринали перед моєю уявою, дивилися з-під білого чола і чорних брів темні очі, питали щось, заповідали і знов відбігали, глузували, а все вертались твої очі, дівчино.

      Він говорив поривчасто. Раз розколиханий із свого спокою, тепер якби не міг опанувати себе.

      – С-с-т… – упімнула дівчина, кладучи йому руку на уста та вказуючи на сонну бабуню. – Вона збудиться, а я не хочу, щоб вона довідалася, що між нами зайшло.

      Ці слова вона більше видихнула, ніж вимовила.

      – Тобі бабуні страшно, справді? – і він насупив брови. – Коли в тебе було досить відваги, щоб виявити мужчині свою любов, то чого лякатися її або взагалі чого-небудь? Може, ти глузуєш собі?

      З тими словами він заглянув їй на мить допитливо в очі.

      Вона відчула вразу в його голосі.

      – Та куди там…? – заспокоювала, завваживши, як йому груди піднялися від зворушення. – Я лише хочу, щоб це поки що було нашою тайною. Воно так любо. Але ходім звідси далі між дерева, – додала і поступила кілька кроків вперед, між перші дуби.

      – Ходім, куди ти хочеш, Ево, – підняв руку, щоб її обвести поза плечі, та вона скрикнула, відскакуючи вбік.

      – Гадюка! Юліяне! – кликнула, – он до води повзе, від бабуні. Ох! я її вже зранку бачила, яка гидота! Юліяне, це недобрий знак. Це омен.

      Він замість відповіли притиснув її до своїх грудей.

      – Омен, кажеш? Дивись, надворі парно, природа, спрагнена, жде прохолоди, гадюка пішла, куди їй треба.

      Так стояли вони ще хвилинку, мов вижидали чого.

      – Хто тут, Ево? Ти тут? – почули вони нараз хриплий голос бабуні.

      – Я, бабуню, хочете вже вставати?

      – Ні. Ще трошки, донцю… ще трошки стережи мене. Що мене збудило? Чи хтось пройшов повз мене, чи наступив на лице босою ногою, як ледом? Чи ти кликала? Я нічого не тямлю. Подай мені ручку, нехай обернуся…

      І з тими словами бабуся обернулася, відсуваючись від води, і за кілька хвилин захропіла наново.

* * *

      Отінений лісною зеленню і вечірніми сутінками, стояв Юліян оподалік і ждав.

      Ева в ясній довгій сукні з м’якої матерії підійшла до нього.

      – Ходім, дорогий, – промовила пошепки, – ти сьогодні робиш на мене таке вражіння, як тоді, коли я тебе бачила офіцером. Такий рівний.

      – Чи я не завсіди такий? – спитав усміхаючись Юліян.

      Вона покивала головкою і ніжно поцілувала СКАЧАТЬ