Апостол черні. Книга 2. Ольга Кобылянская

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      Юліян відповів коротко, що ні, пояснивши, що була над ставом, де сторожила над бабунею.

      Оба пішли до знаної вже Юліянові робітні-святині, що знаходилася при кінці коридора, де свого часу відбувся договір щодо грошової позички на виїзд для його хорого батька.

      О. Захарій, відчинивши двері до неї, підніс світло догори і попросив Юліяна ввійти в кімнату.

      – Я лише візьму з шафи мій єпитрахиль і зараз прийду до вас.

      В малій, мало освітленій кімнаті (одною невеличкою свічечкою, що догоряла) видніли по стінах півтемні обриси старого, виробленого з дерева, почорнілого Хреста Спаса, ікона пресвятої Богородиці, кілька інших піввитертих картин святих, картина з хустиною св. Вероніки і старі богослужебні книги.

      – Сідай або клякни, – обізвався поважно душпастир і перехрестився.

      Юліян не сів, а зсунувся безшелесно до ніг душпастиря, заховав обличчя в єпитрахиль і клячав непорушно. Догоряло з легоньким тріскотом світло і в однім куті блимала дрібною цяточкою ледве помітна невгасна лампадка перед статуєю св. Анни.

      Душпастир ждав мовчки. По якімось часі, мабуть, внутрішньої боротьби, Юліян підняв голову і сказав півголосом:

      – Не так особі душпастиря складаю я свою сповідь, а більше батькові доньки його Еви… о. Захарію відкриваю я свою душу!

      – Говори, сину.

      Сповідь почалась та ставала щораз рівніша. Блискавки освітлювали дві похилені постаті: одну, яка заслоняла рукою очі, і другу, що клячала зігнута. З хлипанням дощу надворі мішалося хлипання людських грудей. Чи походило воно з грудей молодих чи старих, годі було розібрати. Новий удар грому, що струсонув землею і покотився дальше, заглушив на мить довкола.

      Коли сповідь скінчилася, з нею ніби враз затих і вітер. Душпастир заявив:

      – Тобі прощається, сину. Мужчина є духовник, а жінці вільно жертвуватися. Встань і йди, сину. Все решта залиши мені.

      Юліян піднявся і без слова зложив цілунок на руці душпастиря.

      – Не залишишся на ніч у нас?

      – Ні, отче. Мені треба простору і холоду ночі.

      – А завтра дістанеш причастіє.

      – Не забуду.

      О. Захарій посвітив йому мовчки і сам вернувся до робітні, де перебував до ранку.

      Коли вийшов звідси досвіта, щоб зайти до церкви, здавалося, що злегка посивіла його голова посріблилася надобре коло висок, а коло уст склалася, мов витиснена невидним пальцем, рисочка смутку.

      Тої бурхливої ночі Юліян жвавим і певним кроком спішив до Зарків. Було вже по півночі, коли прийшов до них. Проти нього вийшла сестра із високою свічкою, щоб відразу трапив до своїх дверей.

      – Зарко спить, – відповіла пошепки, – він мусить раненько доставити паку з городиною на дворець.

      Увійшли у братову кімнату, єдину вітальню.

      – Як випав вечір? – спитала сестра півголосом.

      – Як звичайно такі забави. Йди і лягай, СКАЧАТЬ