Крос у небуття. Юрий Сорока

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ «двісті п’ятдесят третій», – долетів до Гончара голос підлеглого.

      – У вас що?

      – На місці, «перший». На подвір’ї у об’єкта все тихо.

      Гончар дістав з оперативної кобури пістолет і підніс до рота радіостанцію.

      – Годі штани протирати. Робіть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно?

      Тієї ж миті усі п’ять бійців спецпідрозділу кинулися до будинку Потапа. Гончар тільки робив перші кроки від автомобіля, коли з гуркотом вилетіли ковані ворота і почулося ревіння двох здоровезних кавказьких вівчарок, котрих Потап тримав для охорони. Вслід за ревінням заляскали постріли АПС[5]. Собаки спочатку завили і одразу ж затихли. У сусідських будинках вмить почали зачинятися вікна, фіранки й двері. Мікрорайон ожив тужливим бреханням трьох десятків собак.

      Коли Гончар, у супроводі двох оперативників, зі зброєю наголо, ступив на вимощене тротуарною плиткою подвір’я, з дзвоном вилетіли кілька шибок, а бійці «Беркута», заскочивши через вікна, зникли всередині будівлі. Скоро звідтам почувся тупіт, крики й дзвін скла. Гончар підійшов до вхідних дверей і взявся за ручку. Двері гостинно відчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника.

      – Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вікна?

      – Вони не звикли шукати легких шляхів, – знизав плечима той.

      – Це точно.

      З нетрів будинку почувся сповнений погрози крик:

      – Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!!

      Вслід за цим почулося два постріли. Обличчя Гончара пополотніло. Невже будуть поранені, а то й, Боже борони, убиті? За це його Пальков по голівці не погладить. Гончар миттєво розгубив свій впевнений вигляд і гордовиту позу, риссю кинувшись на постріли. У ту мить навіть не подумав, що стріляти можуть не його підлеглі.

      – Припинити! Припинити стрілянину, вашу мать! – кричав він.

      Проте хвилювання виявилось зайвим. У вітальні, поблизу велетенської пащі каміну, бійці притисли до підлоги людину, вдягаючи на неї кайданки. Під купою тіл у сивих камуфляжах Гончар не міг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стріляли, очевидно, у стелю. Гончар перевів подих і стромив пістолет у кобуру.

      – Доброго ранку, Віталію! – мовив з кривою посмішкою. – Хлопці, поставте його на ноги.

      – ЇЇ, пане підполковнику, – засміявся один із спецназівців.

      Перед здивованим поглядом Гончара постала дівчина, зодягнена у чоловічий банний халат. Волосся затриманої розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози.

      – Ти хто? – тільки й спромігся запитати Гончар.

      – Ілона.

      – Потап де?!

      – Пішов.

      – Куди?

      – Я не знаю.

      – Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простір кімнати такими лайками, котрі більш пристали вантажнику з ринка, аніж начальнику міліції. СКАЧАТЬ