Крос у небуття. Юрий Сорока

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ було дати працівникові «Беркута» нагоду влучити у рухому ціль? Андрій пригадав крихітні фігурки перехожих на стежці, у чий бік летів навіжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця років тридцяти і блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовірних розмірів білосніжним бантом на голові і червоною повітряною кулькою у руках. Ні! Ніхто не міг довести Андрію, що навіть доля відсотка ризику влучити у них варта біди, котра могла б відбутися у разі такого повороту. Ціль не завжди виправдовує засоби. І нехай зараз капітан Соколовський отримає добрячу «пілюлю» за втечу Софронова, за стрілянину і безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зі струсом мозку, він не жалкував. Рано чи пізно той, хто став причиною усіх неприємностей, відповість за них. Це Андрій знав напевне. Тому що він не вибачав людей, котрі дозволяли собі стріляти в працівників міліції. Таким було одне з неписаних правил опера – подібних людей потрібно знищувати. Як скажених псів.

      Дещо розвіяв важкі думки Андрія Забузький. Він, ввалившись до кабінету з великою чорною валізою, у котрій загадково подзвонювало скло, сів за свій стіл і неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського і Кондратишина.

      – Чому такі кислі, друзі?

      – А ти вже встиг за пивком змотатися? – відповів питанням на питання Андрій.

      – І не подумав. Беркутята пригостили. Файні хлопці.

      – Я помітив, – хмикнув Кондратишин і вирушив до сумки з пивними пляшками. – Спочатку стріляють, потім думають. Тобі взяти, Андрію?

      Андрій покрутив головою.

      – Ще маю до Гончара на килим іти, з докладом.

      – Ну, за це можеш бути спокійним, – махнув рукою Забузький, відкоркував пляшку і зробив кілька ковтків. – Пан полковник доручив зібрати рапорти Степановичу, а сам відбув у невідомому напрямку позичати у сірка очі. Холодне, може будеш?

      Андрій відмовився. Від Забузького він дізнався про невдачу Гончара на адресі у Потапчика і про те, що решту бандитів вдалося взяти без особливих проблем. Він дістав з ящика столу кілька аркушів паперу і заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другій, відчувши, що повинен вийти з остогидлих стін міськвідділу на свіже повітря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатні» у Забузького півмільйона. Вже в порозі зустрівся з ветераном, у котрого кілька тижнів тому зняли з автомобіля колеса. Той, сповнений праведного гніву, одразу ж накинувся на Андрія:

      – Я бачу, справедливість по відношенню до громадян для нашої міліції лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвеніли кілька десятків ювілейних медалей на грудях.

      – І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре…

      – Іванович. Петро Іванович.

      – То що ж, Петре Івановичу?

      – А ви не здогадуєтесь?

      – Жодним чином.

      – Я вже три тижні бігаю за вами й вашим СКАЧАТЬ