Новели. Василь Стефаник

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ти, боже, винен, бо ти відібрав мені розум. Моргаєш на мене ясними зорями і смієшся. Будь такий проклятий, як я!

* * *

      – То моя мама стояла два дні коло одвірка смутна і скривджена на своїй честі, а мої сестри сльозами прали пелінки байстрюкові. А батько не входив тижнями до хати, лиш на дворі їв свій сухий кавалок хліба. Піп у церкві прокляв мене, люди минали мене. Такого тягару скала на собі не здержала би! І я лиш тому не скочила в Дунай, бо мій байстрюк шовковими очима сміявся до мене.

      Вона вхопила дитину, притиснула її до себе та приповідала:

      – Хто би мені дав таку міць, щоби я тепер вийшла на двір, щоби-м наострила ніж та застромила йому в саме серце. Ой боже, ти даєш принуку до гріха, але не даєш сили змити гріх. Не вб’ю тебе, небоже, хоча чую в собі мус, моє серце трясеться, як павутина на вітрі, ох, коби я могла виймити своє серце і запхати тобі його в горло, щоби ти вмирав з двома серцями, а я без одного.

* * *

      Рано.

      – Це чия дитина?

      – Та знаєш, що не твоя, лиш моя.

      – Та й цю вигодуємо.

      – Ні, я не хочу, щоби ти мої діти годував, я собі сама погодую.

      Вона притулила до себе хлопця залізними руками, думала, що бахне сокирою, і воліла, щоби вперед сама загинула, аби не дивитися на судороги маленьких ручок.

      – Ага, то ти баба, чоловіче, то ти не жартуєш, то тобі легко нести ганьбу своєї жінки.

      – Ти знаєш, що відколи я стала курвою, то до мене дзвонять у вікна всі хабалі, я тобі більше не жінка, такої жінки тобі не треба.

      – Лишаю тобі Катерину, вона величенька, вона твоя, я собі йду геть з моєю дитиною.

      Зі скрині вибирала своє віно. Для себе взяла дві сорочці і кожушинку.

      – Це решта, – каже, – для Катерини, вона дуже розумна і чемна, тобі з нею буде дуже добре.

      Вона йшла вулицею з дитиною.

      За нею мати, і батько, і сестри, і сусіди, всі кричали:

      – Не йди, не йди!

      Але вона майже бігла, і як вийшла на гору і забачила стовпи високих гір і ясні ріки, то глибоко відітхнула, дала грудь синові і шептала:

      – Гріху мій, гріху! Я тебе відпокутую, і ти в мене виростеш великий, мій сину.

      Давнина

      Вони всі троє вже в могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітуть і родять, і хрести дубові в їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо.

      Дід Дмитро поклав на ґрунт чотирьох синів. А як їх поклав, то лишився в старій хаті сам з бабою. Не лише з бабою, але з волами, з коровою і кількома моргами поля. То коло хати і коло волів ходив дід, у хаті поралася баба, а поле сіяли сини, а збирали бідні люди за сніп за третину. Дід ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню і подвір’я і витинав коло плотів бодяки. Але найстарша його робота то була така: він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої немало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування. СКАЧАТЬ