Обліковець. Марина Троян

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ здавалося, думав про щось своє, переводячи погляд то на такі близькі сніжинки, то вдалину на дорогу. Не вміючи читати думки, я почувався телепнем, бо навіть достеменно не знав, чи почув він мене.

      – Задля спокою, – врешті, зробивши перерву у своїх міркуваннях, так само байдуже відказав Сорой. Цікаво, скільки разів йому доводилося відповідати на ці питання? Він відверто нудився, відповідаючи на них, розкриваючи рота рефлекторно, наче просто кашляв.

      Напевно, побачивши знову мої думки й вирішивши бути трохи чемнішим, він врешті повернувся до мене.

      – Ти не зможеш відчути холоду, спеки, лоскоту на шкірі, голоду, піщинки в оці чи шматка в горлі, – тлумачив він. – Але відчуватимеш радість, цікавість, співчуття й навіть сором, заздрість, сумнів і спустошення. Тебе ніколи не знудить від поганого запаху, але опанує огида до потворності. Не зможеш відчути фізичного потягу, але будеш зачаровуватися красою. За таких умов, – підвів риску, – одяг зайвим не буде.

      Я задумався. Інакше кажучи, я не відчуваю нічого, що залежить від тіла, але здатен відчути все, що виходить від розуму й душі. До речі, про душу…

      – Ідуть! – вигукнув Сорой, не давши додумати.

      Я глянув туди, куди дивився він. Крізь холод і сірість наближалися дві постаті: одна – висока й худорлява, інша – низенька й кругла. Обидві нахилилися вперед, долаючи дошкульний вітер, і високо піднімали ноги, намагаючись не загрузнути в снігу. Але, незважаючи на ці маневри, наближалися стрімко, немов гнані розпеченими різками. Вони швидко промиготіли повз нас до акуратної металевої хвірточки і, пірнувши у двір, попрямували до невеликого, але добротного будиночка. Ясна річ, нас вони не побачили.

      То це їх ми тут стільки чекали? Я не знав цих двох, не знав, що від них хоче Сорой, не знав точно, які знання від мене взагалі вимагалися, але розумів, що без цієї парочки не відбудеться дійство, яке чомусь має для нас значення.

      Непроханими, але, напевне, важливими гостями ми почимчикували до будинку.

      Усередині, на перший погляд, усе також було акуратно й добротно. Але це враження розвіялося відразу, як, оминувши сіни і кухню, ми опинилися у вітальні. Тут неначе промчало стадо диких кабанів: килимки були зібгані, на підлозі валялися книжки, розбиті рамки з фотографіями, скриньки й чашки; штора, зірвана разом із карнизом, теліпалася собачим вухом, зачепившись за картину; перекинутий журнальний столик лежав на бочку, немов оплакуючи розбитий поруч вазон. Здавалося, усе, що тут було живого, понищене. От тільки з дивана біля стіни чулися схлипи та стогони.

      Висока худорлява дівчина з екзотичним ім’ям Лейла на ходу поскидала із себе валянки та верхній одяг і тепер здавалася ще вищою й худішою. Вона швидко закатала рукави затасканого ядуче-рожевого светра, милом вимила руки по лікоть та кількома прискоками довгих ніг добігла до дивана. У її воронячо-чорному заплутаному волоссі, смаглявій шкірі, швидких і доладних рухах мерехтіла грація амазонки, але карі зіщулені очі, напружене підборіддя й звіряча вправність змушували насторожитися й відсахнутися.

      Друга СКАЧАТЬ