Обліковець. Марина Троян

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ бачив перед собою, думати ні про що не виходило. Хіба про те, якого насправді кольору моє волосся та як виглядає носюра. Отже, можна вважати, у мене з’явилася перша мета – з’ясувати це.

      Знайшовши затишну місцину, я спробував викопати в піску ямку, щоб наносити туди води і глянути на своє відображення в тій калюжі. Та дзуськи! І чому відразу не второпав: якщо я навіть слідів на піску не здатен залишити, то годі й думати цей пісок загрібати руками!

      Цікаво, що я маю тепер робити? Я знову ліг. Це в мене виходило найкраще.

      Почало сутеніти. Сонце хилилося до обрію, немов сп’янівши від своєї вищості, мостило почервонілого носа туди, де його не буде видно. Вітер посилився. Хвилі розійшлися не на жарт. А мені знову ні холодно, ні жарко. От нудьга!

      Я обіперся на лікті і дивився на рожевий захід. Гарно. Нудьга відпускала, натомість росло зачарування.

      Якоїсь миті, коли я отак зачаровувався, мене осяяло нове відчуття, якого я тут ще не знав. Ні погане, ні хороше, просто відчутне. Відчуття присутності. Я озирнувся. Позаду стояв чоловік у сірих штанях і сірій сорочці. На голові в нього був чудернацький сірий капелюх, який нагадував чи то хвилю на злеті, чи кущ бур’яну. Як і я, він був босий.

      – Я, мабуть, тебе тут чекаю, – сказав я перше, що спало на думку.

      – Еге ж, – погодився той, ніби ми з ним і справді сто років були знайомі і він прийшов зараз привітати мене з днем народження.

      – Ми маємо кудись іти? – продовжував вгадувати я, роздивляючись оте безглуздя на його голові.

      – А ти вже хочеш звідси йти? – спокійно поцікавився «сірий».

      – Хочу, – впевнено відповів я.

      – То чому сам не пішов?

      Гарне питання. А й справді, чому за весь час перебування на цьому пляжі й метикування, що я маю робити, мене й разу не зачепила проста думка – піти звідси?

      «Сірий» залишався спокійним, але на його виду мінилася легка усмішка.

      – Я не «сірий», а Сорой, – між іншим промовив він, наче й забувши про своє питання.

      – Ти що, умієш читати думки? – вигукнув я, сповнений лоскотливої мішанини захоплення, образи й занепокоєння.

      – Ні, це ти вмієш думки показувати, – усміхався Сорой уже на всі зуби. – До речі, вітаю з днем народження!

      От нахаба, і це прочитав! І як тепер із ним говорити?

      – Ні, я серйозно, – без тіні іронії повторив Сорой. – Вітаю тебе з днем появи в нашому світі!

      Він повів мене від моря, кудись у сутінки, де місце сонця встиг окупувати не такий осяйний, але не менш самовдоволений місяць.

      – То я тепер янгол? – допитувався я, намагаючись з’ясувати найсуттєвіше в цьому «нашому світі». – Чи демон?

      – Ні, – отримав відповідь.

      – Привид? – одразу скис я.

      Сорой поплескав мене по плечу. Дивно, але цей дотик я відчув. Не тепло його руки і не тиск на моїй шкірі, як можна було очікувати. Схоже було на те, що СКАЧАТЬ