Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що мені видали. Картку якусь. Що мені в ній писати?

      – Це всім негромадянам України видають, – заспокоїла я її. – Допомогти тобі заповнити?

      Я виводила «Олена Баракіна», переписувала номер і термін дії її паспорта, придумувала мету її візиту в Україну, а вона розповідала про заходи, які заплановані на трьохсотріччя Санкт-Петербурга. І запрошувала в гості. Ввічлива така Лєна Баракіна.

      До Арсенія ми підійшли вдвох.

      – Привіт, любий! Почекай-почекай. Та стій ти! Розумієш, тут яка справа… От, до речі, Лєна, знайомся, нам потрібно щось придумати, щоб довезти її до Умані. У Лєни намалювалися несподівані проблеми.

      – Це жарт такий? Уже північ, якщо ви не помітили, – влучно відреагував сонний Арсеній, злегка торкаючись губами моєї щоки.

      – Яка я свиня, – повідомила нам Лєна. – Поцілуватися по-людськи не дала.

      Арсеній нахилився до мене:

      – Хто це? Що ти їй наплела? Якого милого нам із тобою цілуватися? Чи я чогось не знаю? Я тобі хто?

      – Не знаю, – чесно знизала плечима я.

      – Спасибі, – пролунав поруч противний голос. – Початок досить примітивний, а потім захопився. Усе-таки краще, ніж ваші одноклітинні Санєчка та Ксюша.

      Мені простягали книжку. Лєна нервово засміялася. А я повернулася до Арсена:

      – Сеню, ти ж не злий, – дорікнула.

      – Я? Ні, я – не злий. Я просто хочу спати і їсти.

      Ми переминалися з ноги на ногу.

      – Добре, дівчатка! – підозріло бадьоро сказав Арсеній. – Піду зістикую питання з таксистами. Куди нам, значить, потрібно їхати? До Умані? Уночі, правильно я розумію? Угу. І скільки ми можемо заплатити?

      – Скільки ми можемо заплатити? – перепитала мене Лєна Баракіна.

      – Ну… – я трохи розгубилася. – У межах розумного.

      – Чийого розумного? – знову влучно поцікавився Арсеній.

      – Скільки в тебе із собою готівки? – збила я його усмішку.

      Лєна Баракіна почувалася вкрай незатишно.

      – У мене п’ять гривень на стоянку й кредитка.

      – І в мене кредитна картка… Ще подарунки є. З дьюті фрі [4]… Японські чаї в гарних коробочках, два шовкові жакети й дві шаманські маски.

      – Добре, у Сені – машина, виходить, все саме собою влаштується.

      – Правда? – безгучно запитала Лєна Баракіна.

      – Так!

      – Слухай, спасибі вам, тобі велике спасибі. Ой, яка я дурна. А як тебе кличуть? Ти мене все «Лєна» та «Лєна», а як твоє ім’я?

      – Вона не знає, ЯК ТЕБЕ ЗВАТИ? – Арсеній охрінівав.

      Точно. «Лариса», – усміхнулася я.

      Перший раз Саня намалювався по телефону, якраз коли Лєна Баракіна проходила прикордонний контроль і так нервувалася, що відключилася. Другий раз він дістав її вже в машині Арсенія, щойно вона ввімкнула телефон.

      «Заю, СКАЧАТЬ