Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на диванну подушку й загорлати:

      – Ви що, змовилися всі мене дістати? Боляче ж!

      – Це нарди, – вирішила пояснити я.

      Він голосно вдихнув повітря.

      – На кого це ти так гиркав по телефону?

      Серьога подивився на мене уважно й жорстко випалив:

      – А тобі яке діло?

      – Цікаво. От приблизно таке, – схарактеризувала я своє діло. Буду я ще злитися на психів. Він зненацька завив і почав розгойдуватися на дивані:

      – Скільки разів я собі казав: не бухай у поїзді, Серьоженько, хлопчику, не бухай! Буде тобі гидко по всіх статтях! Бухай або до, або після. От воно й гукнулося. І що я Оленці своїй пояснюватиму, якщо ця тварина постійно буде мені надзвонювати?

      Я сиділа незрушно, виражаючи розуміння й співчуття його раптовому прозрінню.

      Якийсь час він розмірено погойдувався на дивані та скрипів зубами. Я тихенько прослизнула на кухню, щоб заварити трав’яний чай. Дружина Сергія Лєнка займалася аптекарством: збирала, сушила всілякі травички, щоб додавати в чайок, відновлювати нервову систему. Лєнка піклувалася про здоров’я своїх рідних і близьких. М’ята, меліса, шафран, липовий і акацієвий цвіт та багато інших дбайливо висушених травичок, про існування яких я навіть не підозрювала.

      – Пий.

      – Не можу, – на диво виразно відповів Серьога. – Розумієш, потрібно щось робити. Я тут порозкинув мізками…

      – Підмести за тобою? – спробувала пожартувати я, але мій жарт був зустрінутий крижаним поглядом. Як я могла забути, що не можна отак по-ідіотськи жартувати над чоловіком, якого відвідало злощасне прозріння і якого, між іншим, ти нещадно обіграла в нарди.

      – Ну, я в тому сенсі, що розкидані мізки потрібно б підме…

      – Та я зрозумів, у якому ти сенсі. Що за жарти дурні?

      Іноді давні друзі дивують: виявляється, вони можуть бути істериками. Мені довелося затулити вуха.

      – Припини верещати! – закричала я. – Хто це тобі дзвонив?

      – Провідниця, – спокійно відповів Сергій.

      – Хто?

      – Провідниця, блін. Іра.

      – Ти щось загубив у купе? Чи підсклянник із простирадлом спер?

      – Я загубив? Я спер? Я ніколи нічого не гублю, щоб ти знала. І не краду. Ні, вона, Іра ця, провідниця, щось загубила в купе.

      – Що?

      – Каже, що втратила голову від любові. Каже, що зі мною.

      Такий поворот подій мав би змусити мене замовчати, але – сама не знаю чому – я не мовчала, а наспівувала:

      «Когда над планетой этой стелется ночь и человечество отходит ко сну, она уже на посту, готова людям помочь, и провожает на покой Луну, она стоит королевой, машет ручкою левой, в синем кителе она хороша, её важное дело, её нежное тело и до ужаса большая душа, если ты веришь в чудо и ставишь на свою звезду, ты во что бы то ни стало познакомишься с ней, а также всё, что я имею в виду. Какой это кайф, кайф, проводница, проводн…»

      У СКАЧАТЬ