Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на пульті, притис до подушок і суворо запитав:

      – Чому ти нервуєшся?

      Я винувато всміхнулася.

      – Ти так нервуєшся, начебто хочеш повідомити мені щось важливе й не знаєш, як я це сприйму. Олько. Олько, ти чекаєш дитину?

      Я пирснула.

      Дуже хотілося відповісти: «Так. Твою!» Але це було б занадто. Добре, що пролунав дзвінок у двері, я кинулася відкривати й повернулася з Лілею. До ніг Льошки покотилися прозорі яблука.

      – Лілька! Мої улюблені яблука мрії.

      – Татко!! Мої улюблені квіти! – Лілька кивнула в бік букета білих лілій і кинулася в обійми Льошки.

      – Лілька і Льошка – мої улюблені люди, – прошепотіла я. Хотілося плакати й сміятися. Як же це було прекрасно. Вони здалися мені такими схожими: відкриті, добрі й довірливі, дві фігурки одного пам’ятника…

      «Зламані квіти» були відкладені на потім, ми сиділи й ділилися нашим зламаним минулим. Ми перебували у святі, може, тому все сприймалося легше, ми не сумували, а сміялися, обмінюючись новинами. Льошка жартував і піддражнював то мене, то Лільку, це була правильна тактика, ніщо інше не могло б консолідувати нас так швидко, тільки любов до нього (яка могла б і розділити) та бажання захищати одне одного від його жартівливих атак.

      – Я знаю. Тепер усе буде чудово! – сказала Ліля. Вона обійняла Льошку і з теплом подивилася на мене.

      Я потягнулася за мобільним.

      – Ти чого?

      – Я дзвоню Аліні.

      – Не треба! Не кажи їй!

      – Олько, але навіщо? Вона свята не відзначає, а нам нащо псувати наше?

      – Ну, по-перше, брехати ми не будемо. Досить. По-друге, мені потрібно сказати, що я звільняюся, а по-третє…

      – Що? – відгукнулися вони злагодженим дуетом.

      – Привітати її з Восьмим березня! Сьогодні все-таки свято!

      Ми перезирнулися й розсміялися.

      2011

      Випадкова дружка

      Телефон настирливо дзвонив, і я, напівсонна, розшукуючи апарат, натикалася на різні предмети, мов сліпак. Етажерка заїхала мені в плече, комп’ютерний стіл довбонув по нозі. Наштовхнулася й на зібрану сумку Арсенія, мого п’ятирічного сина. Ледь утрималася на ногах. Сумка вибивала мене з колії.

      Ця сумка стояла завжди на одному місці. Набір речей, які вона вміщала, теж був практично незмінний. Цим вона нагадала мені горезвісний кошик підозрюваного, який із дня на день очікує, що за ним прийдуть і заберуть. Мій син теж чекав. Свого недільного тата. Він підозрювався в любові до батька. Або батько підозрювався в любові до Арсенія. Я вже давно в цьому не підозрювалася. Здається, ніким.

      Телефон знайшовся. Дзвонив мій адвокат, нетерплячий Михайло Абрамович.

      – Нарешті ви взяли слухавку, я хвилювався. Юлю, післязавтра судове засідання, мені сьогодні доповіли, що ваш чоловік узяв у ваших сусідів свідчення, СКАЧАТЬ