Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ писав тато. Де, де ви це знайшли? Можете сказати точну адресу?

      Я все розповіла.

      – Значить, це мама. Усе зрозуміло. Взяла й викинула її. І мені не показала.

      – Чому ти так думаєш? Це серйозне обвинувачення.

      – А мама не розмінювалася б на несерйозні злочини.

      – Ти мене лякаєш, говориш, як утомлена від життя, навчена досвідом жінка.

      – Життя таке. Тут усе просто насправді. Ви знайшли листівку поруч із будинком, де знаходиться офіс мами. Вона там практично живе. Мені туди приходити забороняється, тато туди теж не ходить. Не слід приносити родичів на роботу.

      Я сіпнулася, коли почула цю фразу.

      – Чекай, твою маму кличуть Аліною?

      – Ага. От треба ж, мене ніхто ніколи не вгадує з перших слів. У мені мало індивідуальності. Так вона каже. У тата її взагалі немає. Мужики всі, як фабричні стільці. Ви знаєте, вона забороняє нам бачитися. Читає наше листування в комп’ютері, заблокувала вхід на поштові сервери, видалила скайп. Я плакала, плакала. А потім зрозуміла, що потрібно шукати вихід, написала татові справжнього листа. Стільки помилок, жах! На пальцях немає кнопки «delete». І думала: ну чому він не відповідає? Може, образився або вона зовсім його знищила? А він відповів…

      – Тебе не вгадують, тому що ти не змушуєш себе вчити й декламувати перед всім класом, – тихо сказала я.

      Якось дивно було ось так познайомитися з дочкою Аліни й зрозуміти, що Алік – не така вже бездушна істота. Фабричний стілець в одній парі джинсів. Жахливо хотілося пригорнути її до себе, погладити по голові, і я відчувала, що їй би теж хотілося, але вона закомизиться і не дасть мені зробити цього. Зарано. Я взяла ще одну половинку яблука.

      – Ти вже йдеш? – запитала вона, легко й невимушено переходячи на «ти», як це виходить тільки в дітей.

      – Побути з тобою?

      – Ні, уже пізно. Тебе чекають, напевно.

      – Мене будуть чекати завтра, і я теж буду чекати. Слухай, – несподівано сказала я. – А що ти завтра робиш? Може, прийдеш до мене в гості, зателефонуєш від мене батькові, відзначимо свято.

      – Мама не відзначає свята.

      – Я знаю.

      – Я теж не вмію відзначати свята. Ага. І буду тобі заважати.

      – Ні, не будеш.

      Ми обмінялися телефонними номерами. Вона заворушила губами.

      – Що-що ти говориш?

      – Запам’ятовую номер телефону. Я не запам’ятала номер телефону тата, мама його стерла, а йому заборонила мені дзвонити. Він її слухається, вона гірша за Цербера. От тепер хочу запам’ятати твій номер телефону. Щоб декламувати перед усім класом. Бувай, – вона всміхнулася й поцілувала мене в щоку. Ми були практично одного зросту.

      – До завтра.

      У ліфті я майже переконала себе в тому, що роблю все це не на зло Аліні, а заради Лілі, моєї нової знайомої. Хоча якесь неприємне відчуття, як стругачка олівець, загострювало мою увагу на тому, що я роблю це зі шкідливості. Я помотала головою. Ні… Ні. Ні!

      У дверях стирчав букет. Лілія та дрібні троянди. Виходить, СКАЧАТЬ