Калейдоскоп часу. Лариса Денисенко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ пахнуло не ліліями, а типографською фарбою, чорнилом, що розпливлося. Ці запахи повернули мене в мої дванадцять років, коли найкращим подарунком були листівки батька й бабусі, які жили вдалині від мого дитинства…

      Сніг шкодливим щеням вилизав текст і координати відправника, залишивши тільки адресу одержувача й початок звертання: «Дорога, люба моя дівчинко! Нехай у нас із тобою забрали Інтернет, але не звичайну пошту, а ще є повітряні змії й голуби…» Сніг перетворив написане на голуба або повітряного синього змія, інші букви сховалися в пташиних крилах або зміїних хвостиках.

      Кумедна заголовна літера «Д», схожа на недомальований скрипковий ключ. Я подумала, що не пам’ятаю свій почерк, тому що забула, як це – писати щось інше, крім цифр і списку продуктів. Зараз я пишу кривульками, гірше за першокласника. Моя перша вчителька вичитувала нам за кожну нерівність, ляпку й недбалість, вона вважала, що рівний почерк, як і рівна спина, обов’язкові для кожної вихованої дівчини. Мені сильно від неї перепадало, мене переучували писати правою рукою, я була шульгою. У першому класі думала, що «яккуркалапою» – це якась французька лайка для шульг-нездар. І досі так думаю.

      Я обтрусила з листівки сніжні крихти й поклала знахідку в сумку. Не знаю, навіщо я зробила це.

      Чомусь схотілося віднести її адресатові, вкинути в поштову скриньку, а ще краще передати з рук до рук. Незрозуміло, як листівка опинилася тут, у снігу: адресант передумав відправляти чи одержувач вирішив її позбутися? Чи все це справа випадку? Мені стало сумно. Листівка була схожа навіть не на викинуту іграшку, а на виставлене за двері кошеня.

      Я витягла її із сумки, замислено покрутила в руках. Адреса не здавалася мені знайомою, але я знала цей район, неподалік жили мої друзі, і це було неблизько від місця знаходження листівки з лілією. Я вирішила віднести її після роботи, куди майже спізнювалася (що було неприпустимо). Утім, офіс буквально за сто метрів…

      Сьогодні сьоме березня, у нашім офісі такі дні вважаються священними. Ми вчора пішли додому майже опівночі, прикрашали приймальню й кабінети, розставляли квіти. Займалися цим три жінки: я, наша секретарка Аня і Катя, керівник відділу реклами. Наша керівниця Аліна не довіряла ентузіазму чоловіків (їх у нас четверо, включно з охоронцем), – усім повинні були займатися професіонали, тобто ми.

      Аліна вважала, що свята слід відзначати в робочому колективі, а не вдома, де вони фальшиві й нікому не потрібні, невеселі й формальні. Багато хто з нас думав інакше, але з Аліною ніхто не сперечався. Вона, звісно, не цунамі, але зустрічається частіше й наслідки можуть бути для нас найнеприємнішими, а часом і руйнівними.

      Понад рік тому Аліну кинув чоловік. Вона залишилася одна з чотирнадцятилітньою донькою. Мати-одиначка. Усіх матерів, що живуть у шлюбі, вона вважала непереконливими матерями. Усіх незаміжніх і бездітних – непереконливими одинаками. Мірилом справжності була тільки вона. Колектив у нас переважно жіночий, тому кожна з нас на певному етапі заслуговувала на статус повіреної в сімейні справи Аліни.

      Ми знали, що вони з колишнім СКАЧАТЬ