Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ нікчемних, обезславляючих обставинах годі бути чоловіком. А я вважаю чоловіка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хліба, що, затроєний довитими словами, подається мені за страву? Що це за трусливість і нікчемність, що приковує мене про те все до життя? Так, як ланцюг тоту собаку до буди…

      Хвилями я не вірю у велич чоловіка. Він занадто дрібний зі своєю натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душі не єсть брехнею, що вони не на те, щоб статися колись убійчою силою для других.

      Нікчемна, нужденна, малодушна істота – оце я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як – Орядин?

* * *

      Вмерти – значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубіла сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть опертися!

* * *

      Дома кажуть, що я стала як змія.

      – Чому нічого не говориш? Що знов у тобі коїться? – питає тітка. – Ходиш, як би тобі душу трійлом замулило, очі горять лиховісно. Ой, не гріши, небого, не гріши, не гріши!

      «Як змія!»

      Угадали. Я в'юся, як змія. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всі сили напружені! Я відчуваю, що й я не була досі міцна, що сила будиться в мені аж тепер…

* * *

      Коли я стану сильна? Чи як воля переміниться в діло, перестане бути пустим поняттям? Як переможу сама себе і стану, в вищім смислі слова, паном над собою? Я роздумую над тим, чого і кого мені боятися?

* * *

      Гу! як це погано приймати від долі милостиню, як обезславляюче!

* * *

      Хто перший придумав поняття «щастя»? Хто видумав це блудне світло, що викликує стільки сліз, що творить мрії, котрі здійснити людська натура ще зовсім не здібна. Чи не завчасу видумали його? Його пора могла би хіба бути в «полудню» людськості. Однак їй ще далеко до полудня, тепер же – чи вона йде правою дорогою до нього?..

      V

      Тиха, ясна зимова ніч.

      Сніг уклався білесеньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мрякою, дрімають. Тихо, ледве чутно життя. Зійшовший місяць упивається величавим спокоєм.

      Всі сплять.

      У моїй світлиці горить світло. Пишу.

      Орядин повернув додому. Одержавши звістку про спадщину, прибув, щоби перебрати її і щоби спічнути по брудній, деморалізуючій борбі, що підтяла його моральні й фізичні сили.

      – Я пробував всього, – оповідав він, – до minimum[49], щоби добитися до мети. Ще не добився до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Це маю вам завдячити. – Так говорив до наслідничих. Ніхто не чинив йому закиду, ніхто не докоряв ані одним словом.

      – Не сміли, – казала насмішливо Зоня. В його цілій істоті було стільки відпорності, стільки наказуючого мовчання, що ніяк було у нього жадати оправдання.

      Що йому маєток дістався, не врадувало його надто. Казав, що навіть не зробило на нього глибшого враження, що так уже збайдужнів. Так само СКАЧАТЬ