Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Зоня, – то, певно, була би з них добра пара: вони страшно любляться.

      – Вона така добра.

      – А він?.. – Вона держала запалену лампу в руці і мов ждала на мою відповідь. Очі в неї світилися так, як світяться вони у кіточки, що спинилася на самоті біля клітки з пташкою.

      – Він тобі брат, то ти, певно, лучче його знаєш, – відповіла я спокійно.

      – Ну, вже ж! – І ступила наперед. – І так, наприклад, можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше ніколи: хвилями буває попросту нечемним. За ті два роки, що перебував серед високої культури, перемінився чимало. Досі висміював матеріалістів, а тепер сам готов статися ним. Впрочім, це, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінився; але в чім іншім не згоджуюся з ним. Я не радила би нікому супротивлятися його змаганням, бо без «пімсти» не обійшлось би вже, певно. Панна Марія зводить у нього все на нерви й каже, що він подобріє і повеселішає знов. Може бути, але поки що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.

      Вона увійшла до салону, а панна Марія повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посуд зі стола, віддалилася з кімнати, і ми остались самі.

      Я стояла коло столу і переглядала якісь свіжі часописи, що панна Марія склала для мене, а він стояв також тут і лагодив сигарету для старенької дами. В сусіднім салоні грала Зоня. Нині не могла я музики слухати, як звичайно. В мені самій хвилювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. «От яка стріча наша!» – думала я раз по раз, а часопис так і дрижав в руках від зворушення моєї душі.

      – А я й не гратулював[54] вам ще досі ваших заручин! – обізвався врешті поважно. – Але вам і так, певно, небагато на тім залежить…

      – Мені й на думку не приходить надіятися чогось подібного, т. є. гратуляцій. Не думаю взагалі над подібними речами.

      – І від мене?

      – І від вас, і від інших. Через те не зміниться нічого для мене.

      – Так ви хочете зміни? В чім же, наприклад? – І він звернув свої великі блискучі очі цікаво на мене, мов хотів мене до дна душі розслідити.

      Я відповіла йому спокійним, повним поглядом. Що він хотів в мені збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:

      – Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою чи там своїм я так, як сама хочу.

      – Хіба ж так не є?

      – Бачите, що ні.

      – Виходить, що ви не чуєтеся вповні щасливою, чи, властиво, вдоволеною?

      – Ні, але прошу (і я всміхнулася), не жалуйте мене для того!

      – Ага, ви боїтеся того співчуття!

      – Вашого не менше, як і других. Ненавиджу те чуття!

      Він усміхнувся весело.

      – Не знаю, чи всі згодилися б з такою вашою думкою.

      – Нехай кожний думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчуття. Я переконалася, що через те дух дрібніє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалі над собою, гу! Немов каліка без рук і ніг або без очей!.. І це має бути якимсь доказом «любові ближнього»?

      Він засміявся, а я з ним, однак на силу.

      – Так СКАЧАТЬ