Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Ну-ну!

      – І що ж на тім дивного, Василю?

      – О, дивного, властиво, нічого: хіба лиш те, що вона не здавалася мені одною з тих, що виходять за перших-ліпших, які їм навинуться. Впрочім, всіляко буває на світі…

      – Вона не конче хотіла за нього йти.

      – Але таки виходить.

      – Так за кого ж було їй іти?

      Він не відповідав зараз.

      – Вже за кого-небудь іншого, лише не за нього.

      – Так! То могла була ждати без кінця. Оскільки я знаю, то її не сватав ніхто.

      Він спаленів.

      – І звідки ж ти то так добре знаєш? – питав насмішливо. – Чи вона перед тобою сповідалася?

      – Передо мною не треба сповідатися. Я знаю тут всіх, що могли би женитися, а ті не взяли б її. Прочі ж – то голодники, Василю!

      – Це ти на мене! – звернувся до неї бистро, і очі в нього загоріли.

      – Бог з тобою, Василю! – боронилась дівчина, чимало зчудована його гнівом. – Ти прецінь не сватав її ніколи!

      Він знов почервонів, немов його хто окропом посипав, і відвернувся від неї до вікна, в тінь. Трохи згодом спитав:

      – Яка вона?

      – Хто такий?

      – Ну, адже вона, вона!

      – Ага, Наталка! Та як то, Василю, «яка вона»?

      – Чи щаслива? І чи любить його також «страшно»? – І розсміявся чогось…

      – Не знаю, чи любить. Сумніваюся навіть, чи щаслива. Правда, Леночко! Від заручин стала якась дика, навіть змарніла.

      – А яка була перше? – І його очі спинилися вижидаюче на Зониних устах.

      – А яка ж би? Вона поводилася завсіди так, мовби була чимсь ліпшим від нас. Чи не так, Леночко? Тепер стала ще дразлива, уста в неї як би забули усміхатися, стала от, наприклад, pardon[50], як ти.

      – А про те все рішилася за нього вийти! – повторив знов. – Шкода її!

      Зоня усміхнулася жартівливо.

      – Так бери ти її, коли тобі її так жаль! – промовила. – Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!

      Ух! як він на неї видивився, а очі як заіскрилися в нього.

      – Не глузуй собі з мене! – казав. – Знай, я тепер не до жартів настроєний!

      – Так я настрою тебе до них!

      – Пильнуй себе! Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!

      Зоня спалахнула.

      – То ми тому винні? – накинулася. – Ох! це славно! Ми, може, також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші?

      – Не ваші гроші пропускав я!

      – Ні, але чужі!

      Він став білий мов сніг і зблизився до неї.

      – Ти відки це знаєш? – спитав, а очі в нього так і горіли.

      – Знаю!

      – Хто тобі казав?

      – Той, хто знав.

      Він мов збожеволів з лютості чи з чого. На столику коло нього стояла цінна ваза. Вхопив її і кинув об землю так, СКАЧАТЬ