Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Дурних і скупих я не жалую. Але Орядин, Мілечку, Орядин, кажеш, розігрався?

      – Грає, оповідають, так, що страх!

      – Хто, кажеш, оповідає?

      – Молодий М. Він бачився чи раз з ним в В.

      – Він бреше, Мілечку. Я би йому не повірила у всім.

      – Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишній реформатор, соціал-демократ зійшов на пси. Голови, каже, не носить вже тепер як олень, але як той вовк, що на здобич виходить». Так казав. Скільки на тім правди, мені байдуже! Славити Бога, що мої діти не реформатори: були би, може, також з часом показилися.

      – Ха-ха-ха! я знала, що Орядин авантюрник. Я завсіди казала і кажу, що яблуко не відкотиться ніколи далеко від яблуньки. Він унаслідив ті нещасні примхи, певно, від свого батька, а тоті гонять чоловіка неустанно від щастя до нещастя; зміняють часто настрій душі. Це я знала!

      Мене обняло холодом, і я сиділа недвижно. Зовсім недвижно! Очі дивилися кудись в далечину, руки лежали на колінах обезсилені, а уста немов засохли… Нараз засміявся вуйко якось чудно.

      – Чому ти смієшся, Мілечку? – спитала тітка. – Що я кажу, то правда.

      – Я не сумніваюся в тім, Павлинко. Я лиш собі щось пригадав. – І, звернувшись до мене, вимовив з притиском слово: – Поступовець!

      Я здвигнула мовчки плечима. Все було мені байдуже, і лиш одного на світі хотіла я дізнатися, а то, як йому взагалі ведеться. Хотіла більше світла в тій справі мати.

      – І чому ти так тихо сидиш, Наталочко? А брови, бач, як болісно стягнула. Жалуєш?

      – Чого?

      – Жалуєш?

      – Чого мала би жалувати?

      – Чого? Ну, тепер наче й не знаєш? Адже торішньої оборони, котра, правду сказавши, відбувалася без слів, але від того чуттям не менше гаряче. Ти не згоджувалася ніколи з нашим судом про нього, але пригадай собі, що я віщував поступовцям і соціал-демократам.

      – Пригадую собі, вуйку!

      – Так видиш, я мав слушність, коли остерігав перед його ідеями.

      – Чи ви не знаєте чогось більше про нього? – спитала я, майже не зважаючи на його послідні слова.

      – Та що там! Я такими речами не дуже цікавлюся. Упав морально, і на тім кінець; бо віддатися спокусі якоїсь страсті і не могти опануватися супроти неї – значить вложити на себе моральний дефект. Боже, Боже! розбурхана страсть в людській груді – це щось страшне! Це те саме, що взяти пістоль і покалічитись навіки – так, на мою думку. Другі задивляються на такі речі менше строго, але для мене це найстрашніше в світі! Нехай Господь кожного боронить від таких духовних недуг! Ліпша смерть.

      – Ліпша смерть, вуйку.

      Він поглянув на мене, зчудований, може, моїм безтонним голосом, а я чула, що в мене горіли очі дивним огнем.

      – Як ти казала, Наталко?

      – Я казала: ліпша смерть, як життя, опутане неміччю і брудом.

      – Що за дивна зміна в поглядах, – обізвалася тітка глумливо і, заходячи в хату, змірила мене насмішливо очима.

      – Вуйку, – СКАЧАТЬ