Царівна (збірник). Ольга Кобилянська

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Павлинко, я не бавлюся в політику, котра веде до нарушування спокою. Ні, борба за царську бороду не обходила мене ніколи.

      – За царську бороду! Але коли тут іде о будучність твоєї дитини?

      Вуйко стривожився.

      – Так що ж з нею, Павлинко? Може, їй грошей треба, а ти не хочеш мені прямо сказати?

      Тітка зітхнула.

      – О, Мілечку, коли б вона гроші мала, то мала би і все, що їй треба. Тоді я би не посилала її в світ між люди…

      – То кажи їй додому вертати, Павлинко! Всюди добре, але, щоправда, дома все-таки найліпше.

      – Що вона дома пічне? Хто її побачить? З ким зійдеться? Пропаде та й годі; а літа не вернуться назад.

      Вуйкові наче світло зійшло в голові. Здогадався.

      – Твоя правда, Павлинко. Вже най там побуде якийсь час, там, мабуть, більше молодіжі, як тут!

      І вуйко знов наложив люльку; всі замовкли.

      Я скінчила свою роботу. Поклавши її коло себе, я сперлася вигідно об спинку лавки. Погляд звернувся мимоволі на захід. Сонце спускалося за темно-синяві гори, лишаючи жаристу полумінь на небі. Зубчаста скала, що різко від червоно-золотистого неба відрисовувалася, прикувала мій взір. Там царював дуб-великан.

      Ще стояв.

      Ні вихор, ні блискавиці не зламали його. Навіть не зігнули. Сильний, та й годі! Вдивляючись в ту гарну, як в казці, картину, я забула на хвильку ціле окружения. Так само жаріло раз і в моїм серці, так само відбивався і він на золотистім тлі моєї молодої, любові жадібної душі. Прегарні фантастичні мрії окружали його так само, як он тут на небозводі окружають дуба ніжно-рожеві хмари.

      Тепер вже все здавлене. Понура тьма відречення облягла бажання, і вони завмерли. Більше як рік минуло з того часу, і ніяка згадка, ніяке слово від нього не відсвіжило їх.

      – Але чому і хлопці нічого не пишуть? – обізвалася знов тітка. – Передвчора святкувала свої іменини, а з них жоден ані не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на іншу подяку і на іншу увагу. Але вони пишуть лиш тоді, як їм грошей треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землі. Ти написав би коли до них гостріше, Мілечку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілечку; гостре слово не пошкодить їм нічого і не пошкодило ще ніколи.

      – Ет, що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дітей? Вони добрі, послушні, рахуються з грішми, розсудливі – так і чого ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають зі своїми дітьми клопоту! А ми що?

      – Ще мене другі обходять, Мілечку?

      – Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би і на надлісничого, а Орядин і не його дитина!

      – Наші діти, Мілечку, не пара Орядину. Врешті пішов собі з дому і на тім скінчилося!

      – Ха-ха-ха! На тім скінчилося. Ні, Павлинко, на тім не скінчилося!

      – Маєвський не посилав йому жодних грошей, – відповіла тітка. – Правду сказавши, він не обійшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кілька ринських: але він – ні та й годі! Я СКАЧАТЬ