Химерниця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

      – Пекельного. Звільнять – не плачте. Буде інший заробіток. Хороший заробіток. А головне – поруч.

      У Оксани складалось враження, що вона ще спить і ніяк не прокинеться. Вогонь. Заробіток. Дурниці якісь слухає, а вдома Льоша чекає. Ото він їй випише! Схопила кошик, кивнула на ходу й стрімголов з хати. Шурхіт радісно задрав голову.

      – Зачекався, хороший мій… А хазяйка твоя зовсім тютю. Спати вклалась. Поїхали швиденько…

      – Щасти вам, тьотю. До скорої зустрічі.

      Жінка озирнулась. На порозі стояла дивачка й махала рукою.

      – Еге… Ти… коли що… у село приходь. Спитаєш Гайдуків. Оксану. Ми по Садовій живемо.

      – Добре. Але ви до мене швидше потрапите.

      – Теє… Буду в місті, спитаю про отой сонячний ліхтар.

      Дівча засміялось:

      – Мої гості тут і станцію запустять, коли треба буде. Не переживайте.

      – Бідна дитина, бідна. Таки хвора… – шепотіла Оксана собі під ніс і молила небо, аби чоловік був тверезий. Бо якщо п’яний, то зовсім біда.

      Руслана вкрилась маминою ковдрою з головою, скрутилась калачиком, аби повністю уміститись під нею, і усміхалась. Натомість доглядальниці, Ніні Василівні, було не до сміху. Жінка спантеличено спостерігала за дивацтвом хворої, однак не чіпала. Що з неї візьмеш? Певно, наркотик подіяв. Хоча й не зовсім наркотик. Одне слово, упорснули сильнодійне знеболювальне, бо зовсім зле було. А чого чекати? Тяжка. Нехай хоч не мучиться.

      Руся не підозрювала, що з нею відбувається. Здавалося, що це мама вкрила її, з обох боків руками притисла й зараз прошепоче: «А де це моя дівчинка? А куди це вона сховалася?» Мама любила розповідати казки. Коли Руся була маленькою, вони удвох вмикали чарівний ліхтарик-зірочку, мама ховала за вушко неслухняне пасмо волосся, торкалась щічки – ніжно-ніжно і якось невагомо, ніби вже тоді була привидом, і шепотіла: «Принцесо чужих сновидінь, ви готові слухати казку?» Руся так і не спитала, чому «чужих», а коли підросла, відповіді не потребувала – вже знала: чужим може бути не лишень сновидіння, а й цілком реальне життя. Принаймні у мами воно було «чужим». Іноді Русі навіть здавалося, що мовчазна жінка із ямочками на щоках опинилась поруч з ними випадково, через якусь невдалу і прикру помилку. І якби не вона, Руслана, тобто її поява на світ, усе могло скластись інакше.

      – Мовчи! Можеш навіть рота не відкривати. Про сім’ю я дбаю? Я! Тому я буду рішати… Що ти узагалі тямиш, блоха книжкова! Глянь на себе, ану, роздивись. Бачиш, пусте місце… Ото ти і є! Що? Крапельки знов крапаєш? Давай-давай, ковтай свої антидепресанти… Чокнута! І щоб дити ні мізки не сміла промивати казочками своїми! А то ще, не дай Боже, і вона в матусю вдасться, дурдом буде, а не хата.

      Батькові не варто було турбуватися: від мами у двоповерховому котеджі на околиці міста майже нічого й не лишилося… якось одразу. Хоч би щось… Натомість Руся й досі, хоч минуло два роки, а якщо бути точною – двадцять три місяці й два дні, боїться підходити до сірої будівлі з табличкою СКАЧАТЬ