Химерниця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

      Роззулися. Ноги по дерев’яній долівці шльоп-шльоп. Ідуть вервечкою до хати, а сердечка тріпочуть. Страшко. Коли нічого. У хаті тепло, від печі аж гаряче, свічки горять. Рушнички вишиті, видно, випрасувані, накрохмалені. Травами пахне. Хороше. Затишно. Оксана давай роззиратись, де ж її пацієнтка. А хазяйка рукою махнула, мовляв, далі пройдіть, за грубку. Жінки туди – й роти пороззявляли. Щоб стілько намальовано було? Ще й де? У лісовій хатинці, яка ось-ось у землю увійде? Нащо було малювати, питається? І кому? Зате красиво. Як же тільки красиво! Наче у казці. О, а осьдечки й спляча царівна чи красуня. Бо якщо батько – цяця, значить, дочка – царівна. А на личко глянеш, і зразу – красуня. Тільки худе та бліде надто. Видно, що хворе.

      – Спить? Чи непритомна?

      – Тю, на тебе, Галько. Розбудиш дитя, – Оксана торкнулась долоньки й полегшено видихнула – все добре. Буде у неї робота. Якщо не збреше Перебийніс, то й оплата хороша. Вчитиме синочка. З радості навіть хустку з голови скинула. Бач, яка мокра.

      – Та ви роздягались би, замість витріщатися на сплячу дитину. Вона до ранку проспить, – запевнила Інга.

      – Правда? Снодійне, еге? – нащось допитувалась Галина.

      – Якщо вам так легше, то хай і снодійне. Слаба вона дуже.

      Оксана підвела стомлені очі, в яких уперше за довжелезний день з’явилась надія й одразу ж почала гаснути:

      – Погані справи у дівчини? Так?

      Химерниця мовчала.