Химерниця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ Хочеш, я тобі через день чи два привозитиму? – каже, а подумки сама себе лає. Коли їй той хліб возити? Хіба Олексію доручить. А що? При ділі буде, а заразом траву для кролів коситиме.

      Дівчина усміхнулася:

      – Спасибі, тіточко, але гостей домашнім хлібом частуватиму.

      Жінка розгублено озирнулась кімнатою – пустка пусткою. Певно, хворе дитятко. Кого годувати зібралося? І на Оксану не зважає – місить, опускає крихітні кулачки, виймає, гойдає з боку в бік, що дитину сповиває, і нашіптує щось своє. Свічки скрізь. Це ж тутечки й електрики нема, при свічках у лісі ночує… Бідолашна.

      – А як звуть тебе?

      – Так ви ж ім’я мені дали.

      – Я? – перепитала.

      – Селяни з Джерельного Інгою кличуть.

      – Інга… Чудне. Теє… Модне. Чуєш, Інго, давай хоч ліхтар купимо, отой, що від сонячного світла заряджається. Я такі у Чернігові бачила. Баба Маруся в лісі своєю була, а тобі, гляди, уночі страшко.

      – Не треба. Вам платити доведеться. А де ті гроші, коли змій зелений життя смокче?

      Оксана вклякла – як стояла, банку заледве з рук не впустила.

      – Що?

      Дівча продовжувало місити тісто, голови не підвело.

      – Горілка ні йому, ні вам жити не дає. Ходіть біля нього не ходіть, а не встережете.

      – Звідки… знаєш? – а сама мізкує, що, може, хто з села плітку приніс на хвості. Цікавих до чужої біди знайдеться, хоч чергу шикуй.

      – Бачу. Болить у нього ось тут, – і ткнула в груди, де лишилась кругленька цятка.

      – Що болить?

      Зиркнула, усміхнулась так, що мурах крижаних за комір всипала.

      – Душа. Але ви себе не виніть. Якби не ви, його на світі давно не було б.

      Оксана відчувала, як серце засіпалось. Треба ж. Дівчина, мов рентгеном, висвітила. Он, на стілець киває:

      – Посидьте. Вам би ще й поспати… хоч дві годинки спокійно.

      Оксана захвилювалась. Що ж це воно таке? Звідки знає, що безсоння замучило?

      – Не виходить у мене заснути…

      Мала крутнулась на одній нозі, у піч зазирнула, вихопила щось звідти, у чашку налила й простягнула, а у самої руки – білі-білі. Й чашка в тісті, а в ній – щось тепле. Чай?

      – Випийте.

      – Нащо?

      – Легше стане.

      – Звідки знаєш?

      Дівча дивилось пильно, так, що хотілось заховатись від її очей подалі. Ще й відчуття дивні. Ніби Оксана в операційній, правда, розтинають не тіло, а десь глибше.

      Самітниця відповіла:

      – Просто ЗНАЮ. Не бійтеся. Ви – хороша. Хорошим людям боятись нема чого. Відвар заспокоїть. Передрімаєте у мене. Дивись, і чоловік протверезіє, переживаючи.

      Оксана дивувалась собі, як новорічному диву. Випила ледве не одним ковтком невідомо що, механічно поставила кошик з передачкою на стілець, вляглась посеред білого дня на чужому тапчані й давай малюнки роздивлятись на стінах. І головне – мовчки. Може, це гіпноз? Хоча СКАЧАТЬ