Химерниця. Олена Печорна

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ охкають й головами хитають, а допомогти – зась. Оксана, мабуть, оте сирітство й досі відбуває. Тому і згодилась. Он, їде у глушину, ще й змарнує півдня, а може, й більше, коли вдома… Господарство, город, грядки гудуть, на плиті м’ясо чекає, а треба ж борщу на вечерю наварити, бо чим чоловіка годуватиме? Чоловік… При згадці про Олексія – як струмом струснуло. От де її печаль захована, тому душа не на місці. Оксана ніби вперед їде, а душа бігцем додому вертається. До нього… окаянного. Жінка скривилась, а тут ще ситцеву хустку гілка зачепила й стягнула з голови. Провела рукою по нечесаному волоссі, ранню сивину голублячи. І що ж це вона нещасна така? Підняла змучене лице до неба й не втрималась:

      – Господи, ну що йому треба? Чого не вистачає?

      Змовчало. Нічого не відповіло. Тільки сосни гули своє «у-у-у-у» протяжно. Дак хіба не завиєш, коли горечко… Яке ж горечко. Хлипнула. Раз, вдруге. А потім як заголосить над своєю доленькою гіркою, і світ перед очима затуманився. Напився. З самого ранку набрався Олексій. Та що там зранку? По кілька разів на день підігрівається чоловік, а вона ж за ним, мов тінь (вже забула, як воно – просто жити, не озираючись), а все дарма. Як не старається, очей не спускає, а чоловік раз – і красивий. І хоч умовляй, хоч кричи, вбийся чи біля нього в труну ляж – все одно. Мучиться. Себе зі світу зводить. І її заразом. Ех. Ще допоки синок Ігор біля них жив… то хоч якось тримався. Випивав, звичайно, але не постійно ж. Бо син. А тепер, як прорвало. Поїхав Ігор у Київ – і все, скінчилось її раювання. Ніби ж і радіти треба, що вчиться синок, що мрію свою вхопив за хвоста, а душа болить, ой болить, і за сина, і за чоловіка. За чоловіка – криком кричить. Оце воно щастя чорно-біле. Невже у всіх людей таке? Тут радієш, а тут мучишся?

      – Кру-кру!!!

      Жінка підвела голову, сторожко примружила очі. Високо-високо, над сосновими кронами, кружляла цятка й каркала, немов сповіщала, що гості в лісі. Еге, тобто вона, Оксана, гостя. Шурхіт вуха нашорошив і пирхнув.

      – Ш-ш-ш, хороший мій. Тихше. Не подобається тобі? І мені не подобається. Розкричався. І без каркання вдавитись хочеться.

      Оксана до коня говорить, а у самої мурахи по спині туди-сюди. Бр-р-р. Недарма. Ой недарма видиво таке на її голову. І куди вона їде? Чого? А головне, до кого? От звідки ця дівчина взялася? Га? Вже скільки років минуло, як приблудилась, а досі ніхто про дівку нічого не знає. Правду людоньки кажуть, що дика. Он крука приручила. Оксана ще й не вірила, відмахувалась, мовляв, вигадаєте таке. А тепер бачить, що правда, бо летить птах попереду воза, рівненько летить, мов веде. Господи, а довго ще? Бо страху набереться – ніч не спатиме.

      Давно ж вона у баби Марусі була, вже й призабула коли. Років з сім, мабуть. Все не до того, крутиться-вертиться. Хіба до гостин? А тепер спробуй розбери – туди чи не туди. Добре, що хоч Шурхіт упевнено йде. Дівчата ж на ньому їздили, коли – як його там? – Носа… Тьху ти! Перебийноса забирали від химерниці. Ох і розмов було! Олексій дак і матюкався, як про мера чув. І правильно. Носить їх нечистий до відьом. СКАЧАТЬ