Тьма і проліски. Андрій Процайло

Чтение книги онлайн.

      «Не глузливий», – зробила висновок Оля.

      Усю наступну перерву Оля простояла біля туалетів. Дівчата не з’явилися. Проте Оля не розчарувалася: чого-чого, а терпіння вона навчилася змалку. Якщо чесно, на місці Яни й Оксани вона теж не прийшла б. Бо з якої радості отак просто приймати в своє товариство малолітню задрипанку, яка не знати чим дихає, і то тільки тому, що вона «хоче»? Хотіти – не вадить. Аксіома номер один для тих, хто має надмірний, нічим не підкріплений апетит. Проте шкурою Оля відчувала, що дівчата за нею стежать. Це ще ті гадючки! Але у вікнах їх не зауважила. За ялинками, за парканом теж. Дрібка хлопців перед корпусом анекдоти строчили – фіолетові, як баклажани, бо хоч снігу не було, але січень – не сау на. І все. Вітер був вогкий, знервований, рвав на клапті хмари, вряди-годи являючи світові убоге сонце. Протеленькав дзвінок. Оля почекала, поки хлопці розійдуться, аж тоді помаленьку пішла до корпусу. Червонопикий історик однак завжди запізнюється хвилин на десять. І від нього пахне лимоном з домішкою коньячку. Схоже, для нього лекції – нудота безпросвітна. Він так позіхає… як котяра загодо ваний. І навіщо займатися тим, що не подобається? Йому барменом би працювати та життю радіти…

      Отакі вінегрети в голові перемішуються, коли думки не контролюєш. Оля ще постояла хвильку біля дзеркала у вестибюлі й зайшла до аудиторії разом з викладачем. Точніше, він ґречно її пропустив, обдарувавши лимонно-коньячним подихом і облизнувшись.

      Дівчина всілася, схопила рюкзака, вийняла підручник, розгорнула на «Визвольних війнах українського народу», а там – записка: «Збір біля ратуші о 21:00». Негусто. Та Оля повеселішала і вирішила йти. А щоб не нудьгувати, надумала трохи потішити історика і розклала йому по поличках усі визвольні змагання. Після виступу студентки історик примружився, поплямкав губами, а тоді запитав:

      – Звідки ви все це знаєте?

      На що Оля, не замислюючись, відповіла:

      – Я все своє життя, Опанасе Альбертовичу, воюю за свободу.

      – І що?

      – Я її майже виборола.

      Опанас Альбертович, схоже, хотів розвинути тему.

      – А ви можете описати етапи своєї боротьби?

      – Можу, – відповіла зухвала студентка. – Але не хочу. Бо це тьма непроглядна, а я люблю проліски.

      – Похвально, – мовив історик. – А тепер… – було помітно, що він і гадки не мав Олю відпускати (як не про війни, то про квіти можна пофілософствувати), але продзвенів дзвінок. – А тепер ви вільні… – чи не вперше не тішився закінченням лекції Опанас Альбертович. Адже вгледів у цій волелюбній студентці потенціал.

      В

      Епізод-нахаба, що з малолітками не дружить

      Вечір на Старий Новий рік згадав, що є передсвятковим. Був він рішучим, мав здоров’я, часу не гаяв, зараз-таки запросив у гості місяця, зірок найсимпатичніших, морозцю замовив у супермаркеті, трохи снігу для романтики надбав на базарі (бо так дешевше), а вітер, злодюжка, сам прийшов. Сидів під дахом ратуші, приглядався, нишпорив, СКАЧАТЬ