Останній потяг до Стамбула. Айше Кулин

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ style="font-size:15px;">      – Так. Що ще тут сказати?

      – Ти справді так гадаєш, Маджите?

      Він сьорбнув кави, перш ніж відповісти.

      – Не має значення, що я думаю. Ти зробила те, що хотіла. Хіба ти принаймні не щаслива? Це було варто того хаосу, який ти спричинила?

      – Мушу сказати, мене обурило твоє ставлення. Ти говориш так, наче ніколи не зустрічався з Рафо.

      – Не розумію, чому тебе обурює те, що я кажу правду. Ти просто відмовлялася дослухатися до будь-кого. Ішла напролом, спалила за собою мости. Ти завдала болю своєму батькові, матері та Сабісі. Я просто сподіваюся, що це того вартувало. Ми всі сподіваємося, що ти не пошкодуєш.

      – Я дуже сильно кохаю Рафо, Маджите. Я не шкодую, та я дуже нещасна…

      Сльози ринули по її обличчю. Маджит узяв її тремтячі руки у свої.

      – Годі, Сельво, ти не мала б бути нещасною, якщо так сильно кохаєш його. Подумай про те, що ви пережили, аби бути разом. Ти дуже сильна людина, ти завжди знала, чого хочеш, і мала відвагу стояти на своєму. Я впевнений, що твій батько теж це розуміє. Можливо, він ще не пробачив тобі, але я впевнений, що глибоко в душі він і досі сильно тебе любить.

      – Я сумую за всіма… Дуже-дуже.

      – Час зцілює. Зачекай іще трохи.

      – Якби-то знати, скільки ще, – схвильовано промовила Сельва.

      «Чи був той час?» – подумав Маджит. Час був надзвичайно цінний цими днями, особливо в останні кілька місяців – на вагу золота. Хіба не за часом приїхала у Париж турецька делегація? Президент Іньоню потребував часу більше, ніж будь-чого іншого, – часу подумати, часу відволіктися, часу уникнути війни. Власне, Іньоню постійно відповідав на запитання, що стосувалися війни, словами: «Час покаже».

      Тепер Маджит дав таку саму відповідь своїй своячці:

      – Я не знаю, Сельво. Час покаже.

      Упіймав себе на тому, що тепер використовує дипломатичну тактику в особистому житті. Він завжди вважав, що речі можуть змінитися, не встигнеш й оком зморгнути, і результати можуть бути непередбачувані. Але за нинішніх обставин Європа не могла втішати себе передбаченнями чи надіями.

      Прощаючись із Сельвою, Маджит міцно стиснув її руки і зазирнув їй у вічі.

      – Усе може змінитися, Сельво, і то досить швидко. Якби щось трапилося, щось, що може загрожувати твоєму життю, негайно повертайся додому.

      – Маджите, я не повернуся без Рафо.

      – Гадаю, ти мусиш. Він – чоловік і може сам про себе подбати.

      – Ми присягнулися, що будемо разом усе життя. Він не захоче повертатися. Знаєш, через скільки всього він пройшов? Через усі ці образи… А я просто не зможу покинути його.

      – Добре подумай. Життя лише одне. І тільки ми відповідальні за нього.

      – Маджите, спробуй зрозуміти. Я відповідальна не лише за власне життя.

      – Саме так. Та на морі жінки й діти покидають корабель першими.

      – Ти не розумієш. Зараз я говорю не про Рафо.

      Маджит, який уже піднявся, СКАЧАТЬ