Мрія метелика. Лия Щеглова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ привіт, от познайомся, у нас новенька! – мовить до високої чорнявої дівчини, що сідає за столик поруч із нами. – Так, нарешті взяли! – і до мене: – Наталя у нас бухгалтер, співпрацює з нашим відділом.

      Наталя з першого погляду здається доволі привітною, щиро усміхається, вітає мене з першим днем, ще про щось питає. Незначуще, та вже розумієш, що порадниця серед рахівників уже є.

      – А це Сергій, айтішник, – вказує на хлопця в окулярах з товстенною оправою, який стоїть із тацею в руках, шукає, де сісти.

      Айтішник – то гарне знайомство, мало що з технікою може статися, та Оля відразу й обламує мене.

      – Він з нами не співпрацює. Його сектор поверхом нижче. Я тобі потім покажу нашого айтішника. Агов, Сергію, можеш з нами сісти! – до нього. І відразу ж до мене: – Він такий розумака, тобі сподобається!

      Уже по дорозі додому розповідала, хто чим займається, хто з ким конкурує. Вона знала все про всіх. Та при цьому не видавалася пліткаркою. Якось по-доброму воно в неї виходило, без заздрості або злоби. Окрім того, виявилося, що нам із нею йти додому в один бік. У той час як Ваня, ще один сусід по кабінету, спокійний і врівноважений, пояснював, як налагоджено локалку, де що можна взяти, де які шаблони документообігу.

      Тиждень промайнув непомітно. Я вже почала більш-менш орієнтуватися в тому, як організована робота на фірмі. Вивчила імена людей, від яких залежала. Звикала до нового для мене режиму з восьмигодинним робочим днем. А головне: на якусь мить повірила, що продовження тієї шаленості не буде.

      Він зателефонував у п’ятницю, відразу після завершення робочого дня. Побачивши незнайомий номер, я вмить зрозуміла, хто це. Стала посеред тротуару, наче громом прибита. Слова, що казала Ользі, десь застрягли, я тримала в руках свій старенький телефон, дивилася на номер і не знала, що робити. Я відверто злякалася. За тиждень остаточно визначилася з тим, що не хочу мати стосунків із людиною, яка впливає на мене, наче удав на кролика. Що нічого путнього з цього все одно не вийде. І, мабуть, простіше за все було б не брати слухавку, та мені було несила відмовитися.

      – Я чекаю на зупинці. Ходи хутчіше, – мовив він, щойно я натиснула прийом і піднесла до вуха слухавку.

      Жодного вітання, «як справи», «чи вільна ти…».

      Я чекаю, ходи хутчіше. Наче й сумніву не має, що піду з ним.

      А хіба не піду? Хіба не згадувала кожної ночі його пестощі? То лише при світлі дня вдавалося переконати себе, що варто про все забути! А вночі…

      Оля дивиться на мене, нічого не розуміючи.

      – Щось не так? Що сталося?

      – Нічого, – занадто швидко відповіла я. – Забіжу до аптеки, не чекай на мене. Вибач, так треба…

      Вона лише знизала плечима, мовляв, буває, і пішла на зупинку. Власне, ми вже були поруч із нею. Його «Ауді» металевого кольору стояла трішки далі від зупинки, щоб не заважати міському транспорту. Я зупинилася, щойно її побачила, проте сумнівалася, чи то справді його машина. Тоновані вікна були наглухо закриті, хто за кермом, за ними не видно. Не хотілося видаватись ідіоткою й пояснювати СКАЧАТЬ