Мрія метелика. Лия Щеглова

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ добре розумію тебе. На жаль… Телефонуй мені, будь ласка.

      «Гаразд» я вже казала телефонним гудкам. Прибрала телефон у сумку й раптово усвідомила, що не збрехала їй ані слова, сказала чисту правду. Я хочу бути поруч із цією людиною. Від цього мені самій стало моторошно.

* * *

      Він повернувся за кілька годин, ані словом не пояснивши своє зникнення. Налякана очікуванням, я почала збиратися, та він мав іншу думку.

      – Ти маєш поїсти.

      – Я піти маю. Хіба ви не чуєте мене? – він був років на двадцять старший за мене, тож я навіть не могла сказати «ти» своєму випадковому коханцеві. – На мене чекають! Негайно відчиніть!

      Я стояла в передпокої зібрана, чекаючи, поки він відчинить ті кляті двері, адже ключа в замку знов не було.

      Він не відповів. Схопив за плече й потягнув на кухню. Усадив на стілець і вказав на тарілку:

      – Їж!

      Сам сів навпроти. До виделки я й не торкнулася, хоч і справді була голодна. Сиділа, опустивши очі. Він зачекав. Недовго.

      – Подивись на мене! – наказ.

      Дивлюся й не розумію – це що, він сердиться на мене?! Та це я маю трощити тут усе за те, що замкнув мене на півдня! Хіба він не розуміє?!

      – Голодною ти звідси не підеш! – підвівся й пішов.

      Я ж схопила тарілку й щосили пожбурила її об стіну. Тарілка повільно сповзала, залишаючи по собі сліди якоїсь зеленуватої пасти. Навколо падали шматки сиру, розкочувалися оливки. Зрештою, вона відліпилася від стіни і, вдарившись об підлогу, розбилася. Брязкіт видався аж надто лунким. Він зупинився. Різко обернувся до мене. І тут мені здалося, що він зараз уб’є мене – таке в нього було обличчя. Схопилася, не встигла й відскочити, як він уже поруч. Відчайдушно заплющую очі. Та він, на диво, обережно торкається моїх щік холодними, як крига, долонями, ніжно проводить.

      – Хіба я скривдив тебе, маленька?

      Голос лагідний, спокійний, і не скажеш, що мить тому шаленів. Натомість шалено стукотить моє серце. Він горнеться до мене, цілує. З моїх губ злітає стогін, тіло зрадницьки тремтить, я неспроможна впоратися з цим. І вже не розумію, чому вперлася з тією їжею, адже прагну лише одного: щоб не відпускав від себе ні на мить. Усвідомивши це, роблю зусилля. Так не можна. Такий зв’язок не є природним. Піднімаю руки, щоб відштовхнути його, та ні. Цей чоловік знає кожну мою думку. Перехоплює їх, підносить до своїх губ, починає повільно обціловувати.

      – Не треба, дівчино, не варто відмовлятися, не пручайся.

      І я тану в цих його словах.

      Він кладе мої руки собі на шию, наче пушинку підхоплює й несе в ліжко.

* * *

      Прошу, щоб не заїжджав у двір. Мовляв, не хочу, щоб бачили сусіди. Насправді не хочу, щоб він бачив, у який під’їзд піду я.

      – Сусіди вже давно сплять, – слушно зауважує він і заїжджає під арку.

      Глушить мотор. Кілька секунд я чекаю, що він ще щось скаже. Дарма. Відчиняю дверцята й виходжу. Перш ніж устигаю їх зачинити, все ж чую його слова:

СКАЧАТЬ