Останній герой. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ це злодії. Начебто я мав би мати з цього втіху, що селяни крадуть у колгоспі, яка зробила їх безправними рабами, приреченими працювати за «палички» у зошиті бригадира. Але втіхи не було, на душі стало ще важче. Хоча мати й каже, що в колгоспі люди навчилися красти, щоб вижити, але хіба з таким можна змиритись?

      На цвинтар вели ворота, а збоку хвіртка з перелазом. Я відхилив її, переступив через перелаз і поволі побрів попри огорожу. Головне, щоб з дороги хтось випадково не побачив мене. У сяйві місячної ночі було видно, наскільки розрісся цвинтар. Могили тепер від самих воріт, берези також підросли, а відтак і орієнтири дещо змінилися. І все ж батькову могилу, як і дідову з бабиною, я знайшов майже одразу, бо ж вони там разом, при місці. Спочатку дід Данило, тоді батька коні забили, а невдовзі і баба Оліта. Вона ще лежала з рік у нас, бабу я добре пам’ятаю.

      Біля кожної могили я перехрестився й біля кожної проказав «Отче наш», наголошуючи на останньому слові «Амінь». На цвинтарі я чомусь щоразу наголошую саме на ньому… Я присів навпочіпки біля татової могили, торкнувся рукою кам’яного надгробка й ще деякий час слухав собак, що озивалися то тут, то там, і ще кількох півнів, що прокричали на Садибах і на Гірці, мабуть, «перших» тієї ночі.

      Потім я ще й дідового надгробка торкнувся, а у баби його не було, бо баба просила не прикладати її могилу каменем, то я торкнувся барвінку, яким вона була обсаджена… Цієї миті від дороги знову почув чиїсь кроки, принаймні двох людей. Найгірше буде, якщо хтось запримітить мене тут серед могил, бо якщо ще й трапиться хтось із слабким серцем, то може й дуба дати з переляку. Але я старався не видавати себе, тримався тіні, що у місячному сяйві падала і від дерев, і від хрестів на надгробках, і від штахетника вздовж цвинтаря.

      Нарешті я їх побачив – хлопця й дівчину, її видавала світла сукня. Вони йшли від центру на Садиби. А коли проходили повз цвинтарний штахетник, я почув дивний діалог, збагнути який і досі не можу.

      – Ксеню, – звертався хлопець, начеб вибачаючись.

      – Ага, Ксеню!.. – відрізала дівчина сердито, начеб передражнюючи, хоча й досить милим голоском.

      – Ксеню, – знову починав хлопець за пару кроків.

      – Ага, Ксеню!.. – так само відрізувала дівчина.

      – Ксеню, – ще раз він.

      – Ага, Ксеню! – ще раз вона і так далі…

      Ця парочка мене навіть дещо розвеселила, наскільки це можливо уночі на цвинтарі. Що ж, мабуть, закоханих можуть зрозуміти лише самі закохані… Звичайно, цікаво, чиї вони, ці двоє? Утім, не факт, що й за день угадав би, хіба лише зовнішня схожість чи якась особлива риса підказали б прізвище.

      Від могил тата, діда та баби я спочатку мав намір вертатися. Обмежитися сухим ритуалом. Але щось не відпускало мене, якась сила. Це можна порівняти хіба з тугою, що огорнула душу, але водночас начеб її і голубила. Принаймні відчуття тривоги не було зовсім. Бодай уночі на цвинтарі я почувався у безпеці. Проте питання залишалося: чому СКАЧАТЬ