Останній герой. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ поховали з почестями у його рідному селі, дали прощальний залп, а тоді перебралися з лісництва на іншу базу. А невдовзі надійшла інформація з Крем’янця, що німці запідозрили у зраді експедитора. Він був поляком, і вони вважали, що він їх підставив. І лише десь за два тижні разом із румунами заповзялися прочісувати наш ліс, але нас там уже не було, а їхні бронемашини застрягли у трясовині між Братерщиною і Чорним Лісом.

      А ми у цей час були в Галичині. Це був уже не перший наш рейд, під час якого ми поповнювали свій арсенал, а як пощастить із «штатсґутом»[1], то розживалися й провізією… Поліцаїв піднімали в білизні, вони вилискували від жиру, як кабани на забій. Уявний кордон із Галичиною переходили манівцями, до речі, його вартували також поліцаї, більшість із яких були так званими «щирими українцями», і ми їх також роззброювали, а декому то ще й копняків давали.

      Здавалося, як на один раз досить уже спогадів! Але того першого ранку у лісі, коли ще Віллі сидів у дровітні і мені не треба було його шукати ні у посадці, ні в копицях, я блукав знайомими місцями мов навіжений. Пощастило нікого не здибати, хоча до Ставок того першого разу я таки не дійшов. Від Ставок чулися голоси, і я не наважився.

      Наш ліс я знав як свою долоню, тут усе було знайоме, і кожен виярок, кожна стежка, кожне старе дерево, а то й пеньок про щось нагадували. От тільки посадка на Братерщині підросла за ці роки, і коли після повернення я вперше переходив краєм лісу обсаджену молодими ялицями дорогу, що вела до Чорного Лісу, то трохи здивувався, наскільки швидко можуть підростати дерева, особливо молоді ясени. Пригадалася й перестрілка із ковпаківським загоном на краю цієї посадки. Бо ж Ковпак, коли проходив на Карпати, то у нашому лісі робив зупинку.

      Того літа наша боївка постійно міняла місце розташування по лісах і хуторах, ніхто не міг знати, де ми будемо наступного дня. Одного разу ми тут-таки, у посадці, й заночували. Рано, до схід сонця, упівголоса проспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни…» – і уже були готові до нового переходу, аж раптом з боку Чорного Лісу зачули автоматні черги. Хлопці залягли на рові ось тут, на узліссі, а командир, порадившись, послав мене у розвідку, бо ж я був, крім того, що місцевий, ще й наймолодший.

      Я залишив зброю, зняв пілотку з відзнакою й одразу став схожий на звичайного сільського хлопчака, та й пішов у напрямку тих пострілів. На краю посадки, коли уже крізь дерева виднівся Чорний Ліс і залишалося ще кілька кроків через невеличку галявину, відчув, що за спиною хтось є. Оглянувшись, помітив за кущами ковпаківця, просто мигнула шапка із червоною стрічкою навскіс, а про те, що наближаються ковпаківці, ми уже знали. Ми їм не вірили, бо ж їх прислали рускі, а отже, вони також служили окупантам.

      Судячи з усього, це був їхній вартовий, на плечі у нього була гвинтівка, але мене він не окликнув. Мабуть, подумав, що я його не побачив, до того ж я ішов у центр подій. Він це уже тоді знав, а я лише за сто метрів побачив озброєних людей. На дорозі у напрямку Чорного СКАЧАТЬ