Останній герой. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ намагаючись не виходити з тіні старих тополь, що росли вздовж качиного струмка. Добре, що без зброї, ця обставина робила мене вільнішим й обережнішим водночас… Невдовзі ті звуки повторилися. Однак тепер це вже більше нагадувало щось середнє між белькотінням і харчанням, начеб хтось натужно відпльовувався. Але я все ще нікого не бачив, поки не підійшов упритул до перехрестя й аж тоді у місячному промінні врешті-решт розрізнив чийсь силует.

      Хтось лежав на дорозі, майже у самому центрі перехрестя, і час від часу видавав якесь белькотіння. Все вказувало на п’яного. Обачніше було б просто обійти, але щось підсвідоме штовхало мене наблизитись… І ще я подумав, що вночі лежати на дорозі – це не найкраще місце. Добре, що ніхто не їхав, а то звичайна підвода з кіньми могла б стати смертельною. Вмить згадався і батько, який, хоч і за інших обставин, але також загинув під кінськими копитами, й, уже не вагаючись, підійшов упритул.

      – Берлд!.. Харл!.. – знову ожило тіло.

      Що це п’яний, уже не було сумніву, тхнуло перегаром. Я нагнувся й поторсав чоловіка, що лежав долілиць, за плече, але він лише забелькотів у відповідь. І тоді він, хоч і у темряві, вперше видався мені знайомим. А оскільки я вже до нього підійшов, то у будь-якому випадку потрібно було забрати його з дороги.

      – Вставай! – сказав я йому неголосно, хоч і не дуже розраховував, що він мене почує, але несподівано у відповідь пролунало щось середнє між гарчанням і стогоном. – Вставай… – повторив я ще раз, уже майже пошепки, а коли спробував підхопити його під пахви й підняти, він виявився значно важчим, ніж я очікував.

      – Берлд!.. – ще раз видав чоловік, і цієї миті я й упізнав його.

      «Стій, та це ж наш дядько Степан», – сказав я собі подумки.

      Хоч він і був п’яний до безпам’яті й лежав уночі посеред села, але усвідомлення того, що це дядько Степан, здавалося, додало мені сили. І з другої спроби я таки відірвав його від землі й поволік до качиного струмка під тополі. Але спершу не до самого струмка, бо подумав, що там йому буде мокро лежати. Хоча для чого лежати?

      – Дядьку! Дядьку Степане! – знову озвався я, коли вже доволік його до рову й поклав там на боку, але цього разу він уже зовсім ніяк не відповів, лише засопів.

      Це був наш родич, мамин двоюрідний брат. Він також приходив до нас косити, коли тата не стало, а ще він гарно співав. У 44-му, коли знову прийшли савіти й загребли усіх польовим військкоматом, то й дядька серед інших, хоч йому і було вже за сорок… Проте десь за два тижні він знову з’явився, правда, тихцем, серед ночі. Але мати про це знала, і ми з братом також. Решту війни дядько Степан, як ми тоді казали, «просидів у комині», бо, щоб іти до нас у ліс і воювати проти нових окупантів, уже був застарий, хоча деякі разові завдання все ж виконував.

      Він, наприклад, якось взимку, здається, сорок шостого, саньми перевіз пораненого, чатового Орлика, на матвієвецькі хутори, де ми тоді в одній садибі облаштували тимчасовий госпіталь… А ще дядько Степан допомагав нам деякою інформацією СКАЧАТЬ