Останній герой. Олександр Вільчинський

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ їх ми уже добре знали, звісно, вони також почали забирати й вивозити. І ми з Василем продовжили воювати за Україну.

      А тепер ні України, ні синів. Так думала мати, і я не наважувався заспокоювати, переконувати її в тому, у чому й сам не був упевнений. Та і що я міг їй сказати: що немарні наші жертви?.. Але хіба ще мало нам горя? Василь би, може, і знайшов якісь слова, я тільки й того, що притулив голову до маминого плеча, як у дитинстві, й мовчав, а потім розповідав, як на півдні ловив у лимані рибу. І це, здається, її трохи заспокоїло…

      Брат мав псевдо Шугай, спочатку ми обоє були у Яворенка, а потім він став сотником у курені Крука. Тоді, сім років тому, саме Василь наполіг, аби я легалізувався. Врешті-решт я підкорився наказові, хоч і він, і я вважали, що ще рано було складати зброю, ще можна було б повоювати. Але таких, як ми, залишалося все менше, особливо після загибелі Крука. І нам тільки трохи не вистачило, аби довести до кінця розслідування, хто ж таки його вбив.

      Ми вже знали, що це хтось із своїх, із вікнинецьких Ґедзів (вуличне прізвисько Грицька Богачука, Максима, його двоюрідних братів, Ліщини й Лимана, і тих, хто одружився з його сестрами, – Орлича, Павука), вони під лопушнянським лісом в густому тумані йшли разом з Круком через поле.

      Василь не хотів вірити, що запроданці всі п’ятеро Ґедзів. Що, рятуючи себе, вони продалися. Ніхто в це не хотів вірити. Бо ж Грицько Богачук був із нами з перших днів. Проте я думаю, що все було саме так і що Ґедзі просто змовилися. Стріляв, може, і хтось один, але інші його покривають. Підлотні, дурні Богачуки!

      Але навіть з того, що ми знали, можна було вирахувати, хто стріляв.

      Правда, у перші дні, ще коли ми з Віллі сиділи у дровітні, я найменше думав про тих Богачуків та старі рахунки, а просто тішився поверненням, можна сказати, рідним повітрям. Хоч і за дня лише крадькома, крізь шпарини у дошках зиркав на світ Божий, зате ночі, хоч і короткі, червневі, як і колись, давали повну волю.

      2. Нічні мандри

      Другої ж ночі, після того як ми з колишнім піхотинцем оселилися у нашій дровітні, я вирішив відвідати татову могилу. Бо у першу ніч ми проговорили й проплакали з матір’ю майже до ранку, а потім я як упав на намощене за дошками сіно, то так і проспав, наче убитий.

      А Віллі весь день сидів наді мною й чистив парабелума, якого я вже під ранок, полізши на горище начебто за книжками, дістав зі сховку. Там і того старого журнала для молодіжи також намацав, поки мати шукала нам перевдягання. Вона навіть дістала із скрині наші з братом маринарки, колись нашу найбільшу гордість. Я взяв Василеву, а баварцеві віддав свою, але і моя і його висіли на наших вихудлих тілах, як на опудалах.

      Про те, що йду на цвинтар, матері вирішив не казати, просто щоб не хвилювалася намарне. І все ж я твердо знав, що чиню правильно, і вона, хоч на словах, звичайно, була би проти, але в душі схвалила б цей вчинок. Чомусь у цей момент мені було важливо, що скаже мати, хоч раніше ми із братом рідко з нею радилися. Але СКАЧАТЬ