Зраджений гетьман. Ярослава Дегтяренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ я тоді був щасливий! – думав Лесь, стоячи в дозорі на вежі, що відкривала огляд на Удай. – Я мав усе, що людині треба для щастя. А тепер невідомо, чи виживу я, чи загину. Господи Боже, благаю Тебе, тільки б Олесенька мені пробачила! Я мушу вижити заради неї!»

      Ніч видалася холодною та вітряною. І раз у раз хмари то затягували чорне небо, то відкривали повний місяць, який заливав мертвотним світлом Удай, його береги та непролазний гай, що примикав до берега. І ось у цьому світлі Лесь побачив якийсь рух на березі річки, біля гаю. Виглядало це так, ніби декілька людей несуть довгу колоду. Хлопець, придивляючись, навіть перехилився через огорожу вежі. Дійсно, якісь люди тягли щось довге. Але вони зупинилися, вочевидь чекаючи, поки місяць знову сховається. І тут Леся осяяло: користуючись темрявою осінньої ночі, ворог робить підкоп, щоб закласти міну, від якої може рухнути частина валу. І вони таскають колоди, щоб укріпити лаз, бо інакше самих може засипати. А не помічали їх тому, що риють уночі, та ще й з того боку, штурм якого ускладнений через гай, отже, не так пильно охороняється.

      – Дивись! – неголосно гукнув він товариша. – Бачиш он там людей?

      Молодий козак швидко підійшов і почав придивлятися. Але ворог уже зник у гаю. Тоді Лесь побіг до свого патрона. Гуляницький міцно спав, бо за дні осади не знав ані хвильки спокою: він нарівні з усіма відбивав атаки, здійснював вилазки та надихав своїх людей, як міг. Утім, як і два інші полковники. Тому Грицько роздратовано дивився на Леся, але його злість одразу ж випарувалася, коли хлопець завершив свою розповідь. І негайно відправив загін козаків під стіни фортеці.

      – І я теж піду! – заявив Лесь.

      – За яким ділом? – насмішкувато запитав Гуляницький.

      – Бо я не панна! Це я помітив ворога, тож маю право!

      – Що ж, іди, синку! – дозволив Грицько.

      Невеликий загін безшумно вислизнув з фортеці. І так само безшумно попрямував уздовж гори. Лесь ішов разом з усіма, відчуваючи, що серце чомусь б’ється, мов навіжене, а в роті пересохло. У скупому світлі осіннього світанку козаки обстежили берег під урвищем, але він був порожній, а саме урвище ціле – жодного сліду підкопу чи якихось земляних робіт. У досаді козаки повернулися у фортецю.

      Трохи згодом Лесь стояв перед Гуляницьким і стоїчно слухав огидні епітети, якими його нагороджував розлючений осавула, який очолював цю вилазку. Полковник безсторонньо мовчав, не зупиняючи осавулу й не захищаючи Леся.

      – Можливо, він і помилився, – мовив Гуляницький, коли, нарешті, осавула втомився лаятися. – Але молоді очі не брешуть навіть у пітьмі! І не такий він уже йолоп, щоб йому з переляку примарилося. То, може, це ти чогось не угледів?

      – Та як же не угледів, коли…

      – А ти ліс оглянув?

      – Ні, – подав голос Лесь, – ніхто в ліс не ходив, бо осавула побоювався зіткнутися з ворожим роз’їздом.

      Гуляницький замислився, а потім СКАЧАТЬ