сукупних величин, вони мають «правильне», себто нормальне, середнє, типове співвідношення, тоді як відхилення від цього видається «перевагою» одного з елементів, «несумірністю». Звичайно, самі по собі і для себе ці елементи одиничних випадків так мало володіють якимось співвідношенням правильності чи хибності, рівності чи нерівності, як і їхні сукупності; вони радше тільки набувають його через те, що міри сукупних величин утворюють абсолютне, згідно з яким оцінюється одиничне, як відносне; проте саме абсолютне не підлягає визначенням порівнянності, які воно зі свого боку уможливлює для відносного. – Цьому ж типові [пізнання] могло б приналежати співвідношення між об’єктом продажу і його грошовою ціною. Мабуть, обидва вони змістовно геть не мають нічого спільного одне з одним, якісно настільки неоднакові, що кількісно непорівнянні. А втім, оскільки все продажне і всі гроші разом складають економічний космос, то ціна певного товару могла би бути «відповідною» ціною, якщо вона репрезентує ту частину дієвої сукупної грошової величини, яку складає товар від дієвої сукупної товарної величини. Не однакова «вартість» у товарі й у певній грошовій сумі має обґрунтовувати їхню взаємну сумірність; грошова ціна, радше, не повинна містити жодної вартості взагалі або принаймні жодної вартості в такому ж самому сенсі, а має утворювати лише той самий дріб з усіма грішми взагалі, який утворює товар з усіма товарними вартостями взагалі. – Навіть розвій індивідуального господарства показує, як залежить грошова ціна певного товару від його співвідношення із сукупністю товарів. Люди кажуть: ми жертвуємо грошима – що саме по собі це для нас нелегко, – лише коли ми одержуємо домірний еквівалент вартості. Будь-яке заощадження на тій жертві вважається за позитивний здобуток. Щоправда, воно є прибутком лише через те, що уможливлює принесення тієї ж самої жертви при якійсь іншій нагоді. Якби я не знав, що робити з грішми, я одразу віддав би все своє грошове майно за якийсь один об’єкт, за який його вимагали. Отже, домірність ціни означає лише те, що я – як пересічна істота, – сплативши її, мушу мати в залишку ще стільки, щоб купити інші так само бажані речі. Витрати на одиничний предмет мають керуватися тим, що я хочу купити ще інші предмети крім нього. Якщо хтось регулює свої приватні видатки таким чином, що його витрати на кожен сорт товарів пропорційні його сукупному доходу, то це означає, що його витрати на одиничне так співвідносяться з його витратами на ціле господарство, як значення придбаного одиничного об’єкта співвідноситься зі значенням такої сукупності бажаних ним і приступних йому об’єктів, яка підлягає придбанню. І ця схема індивідуального господарства, вочевидь, виступає не лише аналогією господарства взагалі, а з її цілковитого застосування мусить випливати встановлення середніх цін: постійні суб’єктивні зважування у результаті мусять витворювати об’єктивне співвідношення між товаром і ціною, яке, отже, так само залежить від пропорції між дієвим сукупним
СКАЧАТЬ
