що має визначатися числом оборотів за певний період. З таких позицій дається розв’язати антиномію між узагалі наявними й актуальними товарами як еквівалентами грошей і зберегти чинність твердження, що між сукупною сумою товарів і сукупною сумою грошей у замкненій господарській сфері не може бути жодної принципової диспропорції – хоч би як сперечалися про правильне співвідношення між одиничним товаром і одиничною ціною, хоч би скільки виникало коливань і диспропорцій у тому разі, якщо психологічно закріпилася певна величина розглядуваних дробів і внаслідок об’єктивних зрушень поряд із нею стала підходящою інша [величина], головно хоч би як стрімке зростання обігу робило відчутними тимчасовий брак оборотних засобів. Імпорт і експорт металу, що походять із браку або надлишку грошей у певній країні порівняно з їх товарними вартостями, являють собою лише збалансування в якійсь господарській сфері, ділянки якої утворюють країни-учасниці, й означають, що загальне, у цій господарській сфері зараз дійсне співвідношення між ними знову встановлюється через те зрушення, якого воно зазнало в якійсь окремій частині. За таких припущень на питання про те, чи є ціна домірною, чи ні, була б дана безпосередня відповідь на підставі двох попередніх питань: по-перше, яка сума грошей і яка сума об’єктів для продажу дієві в даний момент і, по-друге, яка частина останньої величини складає об’єкт, про який зараз ідеться. Останнє питання є справді вирішальним, і рівняння між об’єктним дробом і грошовим дробом може бути об’єктивно й обчислювально істинним або хибним, тоді як при рівнянні між об’єктами взагалі та грішми взагалі може йтися лише про доцільність або недоцільність, але не про істину в сенсі логічної доказовості. Це співвідношення сукупностей між собою певною мірою має значення аксіоми, яка зовсім не істинна в тому самому сенсі, як одиничні положення, що ґрунтуються на ній; тільки останні доказові, тимчасом як вона не може вказувати ні на що, з чого її логічно можна було б вивести. Тут проявляться методична норма неабиякої значливості, для якої я волію навести приклад із зовсім іншої категорії вартостей. Головне твердження песимізму полягає в тому, що сукупність буття виявляє перевагу страждання над радощами; світ живих істот, розглянутий як єдність, або і його середнє, багато хто відчуває більше як біль, аніж втіху. Однак таке твердження з самого початку не можливе. Справді-бо, воно припускає, ніби втіха і біль, як якісно однакові величини з протилежними знаками, можна зважити і компенсувати безпосередньо одне одним. Проте насправді цього зробити не можливо, позаяк для них немає жодного спільного мірила. Із жодної величини страждання самої по собі і для себе не можна запозичити, наскільки велика величина радості потрібна для того, аби його врівноважити. Як стається, що такі вимірювання все ж безперервно відбуваються, що і в буденних справах, і при обставинах долі, і в усій сукупності окремого життя ми виказуємо судження, мовляв, міра радості виявилася
СКАЧАТЬ
