Шльондра. Марта Брижак

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ на добре.

      Нік і загублена цнота

      Коли мені було шістнадцять, я часто сама вибиралась у центр на пошуки пригод. Якраз тоді «підсіла» на гурт «Брати Гадюкіни», і того погожого вересневого дня в навушниках грало «… як ми сі здибали з тобов, надворі була осінь, з дерев опавшая листва лежала на земли…» того дня я побачила на лавці посеред вулиці Галицької хлопчину, який в гордій самотності щось захоплено читав. Я спершу швиденько пройшла повз, але чогось серденько моє зойкнуло, тож я вирішила повернутися. Такий милий, блін. І що робити? Як мені діяти? Набралася сміливості й підсіла навпроти.

      – Перепрошую, а що ви читаєте? – спитала я, а всередині мене страшенно колотило.

      – Та Купера, англійською.

      – Так добре знаєте англійську?

      – Взагалі непогано, але все одно треба покращувати рівень. Я – Нік, – простягає руку.

      – Дуже приємно – Марта.

      Він почухав свою голову, щось подумав і каже:

      – Може, підем зараз на каву?

      – Та добре, а куди?

      – Ну, наприклад в «Дзиґу».

      Виявилося, що той Нік аж зовсім не мого віку, а насправді йому двадцять три. Працює в якійсь компанії програмістом, приїхав сюди з Городка й живе зі старшим братом практично в центрі вже кілька років. Закінчив математичний з червоним дипломом. «Доволі непоганий варіант», – подумалося мені тоді. Але чомусь постійно щастить на чемних відмінничків. Він взяв у мене номер, потому ми трохи попереписувались у мережі й згодом вирішили знову зустрітися.

      У день нашої другої зустрічі я вирішила взяти участь у забігу за здоровий спосіб життя, який тягнувся від Оперного до пам’ятника Данилу Галицькому. Приліпила собі наклейку з номером на футболку і, переповнена ентузіазмом, рвонула, побігла серед перших. Потім, ясна річ, мене почали оббігати різні кривуни та зашпортанці, а я на півдорозі зловилася за бік, бо почало невмолимо колоти, плюнула на це все й вирішила закурити. Знервована пішла стометрівкою, на ходу віддираючи ту кляту наклейку, і побачила, що якісь аферисти пропонують забаву: якщо хтось повисить на турнику, який прокручується, одну хвилину – можна виграти сто гривень. За участь в афері треба дати десятку. Думаю, ризикну. Оскільки до турника я не досягала навіть з випростаними руками, то якийсь чоловік мене підніс, аби я за нього вчепилася. Ввімкнули таймер. Я отак вишу-вишу з заплющеними очима, і починаю відчувати, як натягуються мої м’язи, стає нестерпно боляче, а труба починає поволі прокручуватися. Розплющую я очі від того, що хтось голосно кричить «Давай! Давай! Ти можеш!», дивлюся на того, хто це викрикує, і розумію, що то придурок Марко, хлопчина з дискотеки, який колись мені страшенно подобався, з компанією своїх таких самих дурнуватих друзів. Мені стало соромно й боляче водночас, я розчервонілась і впала. Провисіла десь секунд сорок. Для щастя і сотки бракувало якихось двадцять секунд. «Гівно трапляється, – подумала я, – особливо зі мною».

      Ми знову зустрілись із Ніком. Повів мене в якийсь незнайомий заклад, здається, він називався «Мапа», і сказав, що тут прикольна СКАЧАТЬ