Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

      Одної ночі зібрався в далеку дорогу і переходив через гору попри святиню. Ішов через підсіння. Було тихо, місяць світив ясно і метав грубі тіні аркад. Долі стіни спочило смутне світло. Артист сів на камінній підлозі, вдивився в те самотнє, мертве світло, а воно мало мову і притягало його. Дрож перебігла по ньому, він вихопив кинджал і оглянувся. Кругом глухо й пусто. Заглибився знов в світло на стіні, відчув смуток розлуки з сим місцем навіки. З підземних коридорів долітали здавлені зітхання і стогнання, таємничі шелести і гомони, перед ним розвивався блідий величавий хоровод богів, розвивався чарівним танцем і линув, як хмара, з святині понад міртові й кипарисові кущі. Артист не замітив, як до нього наблизилася хитка жіноча тінь. Вона станула хвилину і кинулася на його шию. Заглушений даремним страхом, вхопив він кинджал, пробив її і втік.

      У далекій дорозі здригався він не раз, не два на той спомин і вірив, що втік з рук розбишаки.

      Хто переходить ніччю через те підсіння, чує, як зачіпає його крило таємного смутку, але воно щезає скоро.

      Занавіса упала. Правдиві, великі драми не все виходять наяву, вони остаються поза людською увагою так далеко, як ті дві тіні, що налякали задуману бабусю, і не нам судити такі злочини.

      КАРТИНА З ДНЕВНИКА

      Такий тихий погідний світ буває раз на рік, а може, – ні разу в житті. Зелені береги, розлогі долини, гаї, ліси, живий веселий рай в дуговім морі ранку.

      З чарівних тіней гаю на горі виринає будівля і приманює до себе усю поезію сего раю.

      Я прискорював ходу і помічав, що в міру того, як багатство старого замку прибувало, гора зливалася з краєвидом, який я залишав за собою. Мене очарувала далечінь долини за мною, я не видів в ній великого спаду, ні великої висоти вгорі, на якій стояв і любувався тим достроєм.

      Іду поволі, плентаюся між корчами, гублю дійсність, минувшину і стаю легким, вільним, а херувими осіняють мою душу такою поезією, що плачу з утіхи.

      Замчище мохом поросло, замість молодят в обіймах, рісні пової пригортають старі тесані камені. Зілля і цвіти заховують пам’ятку молодості, любові.

      Тінню входив я з фасаду в мармурову глибінь сіней, у спіралі тихих коридорів й оглядав у тінистій величі саль світла, що вийшли з безсмертної волі геройських душ і вернули так загадково, що годі вислідити, звідки тут взялися. Блудять по зчорнілих портретах, цілують фосфоричними устами хмарні чола, яряться на порохнавих ложах, снуються в поблеклих нарядах по звітрілих мозаїках і хлипають, то витягаються під різьблені склепіння віконних каблуків і майстерних касет стелі, мерехтять на камінних китицях цвіту-винограду, а я все чую, що у тих світлах тліє сила, яка постала з могучих душ, і з глибини тишини сну снує правди смутку й вічності.

      Виходжу поволі у такім забутті, у такім духовнім скупленні, що не чую ні свого руху, ні віддиху.

      Ступені підо мною виджу, як крізь сон, зілля найшло своє тепло у студенім камені.

      Я опинився коло крайної колюмни, кучеряві корчики розсипані СКАЧАТЬ