Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ сопілки моєї, бо моїх овець нема та й коханки не маю.

      Не зашумить ліс, не заспівають села.

      ГОРОДЧИК ДО БОГА РИДАВ…

      Городчик до Бога ридав: Сонечка, ой, сонечка!

      Біла рожа підіймила квіт та й запросила сонечка, Ще просьби не доказала, а вже похилила жмут цвіту понад жовте листя.

      Каже вона:

      – Ще-м на цім світі не набулася. Я ще біла, як сніг біленька, та й вже усихати?!.

      – Краями квіт мій застигає. Мороз в душу лізе, у середній листочок найменший, що ще жовтавий. – Вполудне приходиш, сонце. Збавляєш мене від смерті. Не приходи вже! Най зів’яну разом з найменшим листочком жовтавим.

      – Бо зорі вночі з мене насміхаються. Мигають очима, як царівни на просту дівчину.

      – Або приходи до мене зранку та будь до вечера. Най-ко я розцвітуся. Я зорі перейду і людей вітати буду білою рожею.

      Сонечко схилило сполудня і рожа похилила голову, як маленька дитина. Стрімголов звисала та шептала: Сонечка, ой, сонечка!

      ПІД ГОРОЮ КОЛО ЛІСА…

      Під горою коло ліса стоїть хатина. Повзає по землі, як перевалений хрущ. Віконця якурат такі, як хрущеві пасують. Маленька сіточка шибок у рямках.

      У тій хатині сидить стара баба на стільці. У руках тримає костур, утроє довший від неї. Рушає губами, але вони не сходяться, бо шкіра, як ремінь у воді, збіглася та й не досягає.

      Так до опівночі ціпеніє. Вопівночі всувається кінська голова через поріг та й «сла-вайсу» каже.

      – Навіки слава! То ти, пашкудо? – зашепеляла баба.

      – Я. Принесла-м лопуховий лист зав’єлий, завтра вмреш.

      Сказала голова та й поклала той лист коло баби.

      – А стара шо казала?

      – Казала, аби-сь цвіт папоротин дала.

      – Не дам, не дам! Най би була мині порошку з него не вкрала. Хоть я маю тот цвіт, то нічим стала.

      – Мусиш дати.

      Голова підлізла на полицю. Взяла цвіт з платочком і пересунулася через поріг.

      Стара ворожка над раном умерла.

      Всі люди знали, що у ворожки була кінська голова, що лист лопуховий принесла, а цвіт папоротин взяла для найстаршої ворожки.

      РАНЕНЬКО ЧЕСАЛА ВОЛОССЯ

      Вацлавові

      Раненько чесала волосся. Крізь вікно протискалися проміні осінні. Сповзали з волосся як срібні, тоненькі ниточки з золотої брили.

      Як вона чесала, то широке листя горіха під вікном хиталося поволеньки і перегонило проміні з одної шибки в другу.

      Шум горіха вкрадувався в її гадки. Помаліше, все помаліше водила гребенем по волоссю – та й перестала.

      Сперлася обома руками на стіл, а волосся впало та й плечі закрило, та й крісло. Спадало, як водоспад золотих хвиль спадає. Спадаючи вижолобили собі хвилі дорогу і підмивали тепер дальше шию.

      Чиста, сполокана, як білий камінь, тота шия.

      – От осінь вже. Чи ти, листя, шепчеш, що він мене вже не любить? А може, ти за людьми говориш, що я негідна, бо-м далася на підмову? СКАЧАТЬ