Українська модерна проза. Антология

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ промінями до половини, а золотими від половини. І будеш ясний у зорях ясних, а через мене.

      Упав цвіт другий і лист, що другий схилився.

      Четвертий голос:

      – Рукою моєю махну – всі лебеді злетяться; рукою махну, голосом зазву – рай-птаха з’явиться; рукою махну, голосом зазву і очима погляну – та раєм тобі стану. Припливу з стадом до тебе, любий, як стадо хвиль синіх моря д’нам припливає.

      Цвіт рожі вітер займив у море і лист д’морю похилився.

      П’ятий голос:

      – Є в мене поле, широкі ниви рожі зродили, рожі зродили та ще колючі. А попри ниву все у долину ручай лентою срібного шовку спливає. Там підеш зо мною, там, на ту ниву, що рожі зродила. Нива ся вклонить, ручай у ноги впаде, чорная хмара пропаде.

      А вже цвіт поплив і лист ще дужче на воду схилився.

      Ой, листе, листе, глянь там на море. Пливе д’нам стадо островів з архіпеляґу. Цвіт твої рожі з ними назад поверне.

      І ЧОГО ТИ, СЕРЦЕ МОЄ

      Ользі присвячую

      І чого ти, серце моє, гріху багато в собі маєш? І чому ти, серце моє, не тріснеш?

      Вечір. Місяць на небі розгаряється, парубоча пісня мостить собі мости до звізд, сира сопілка наймитська жалібно стогне з ясел до вікон панських. Дими спокійно долинами синіють, гуртки чорних овець шукають воріт своїх, за ними діти куряву збивають.

      І чого ти, серце моє, квилиш мені в грудях, як покинена пташка? І чому ти, серце моє, не тріснеш?

      Вечеряють. Мама дає порядок на столі, ложки тарахкотять, громада споживає мамину страву.

      Сирота тисне голову до острого одвірка і нагадує собі щось давнє дуже. Кажуть молитви, розбридаються спати, вікна приймають місяць на себе…

      І чого ти, серце моє, тремтиш, як листок на вітрі? І чому ти, серце моє, не тріснеш.

      ЧАРІВНИК

      Хто мене гріє, хто мене ще любить?

      Дайте горячі долоні!

      Дайте огню з серця!

      Повалений, вбитий страхом як півумерлий, що му ноги гріють. Трясуся, ой, незнаними горянками.

      Дрожу перед острими, морозними стрілами пропасниці, гнаний тобою, думко! Неназвана, закрита, страшна!

      Ти, стрільче з-поза хмар!

      Я ражений тобою.

      Ти насмішливе око, що глядиш на мене з темности.

      Отак лежу я, перегинаюся і перевиваюся стражучий всіма вічними муками, поцілений тобою, строгий стрільче, ти, незнаний – боже… Поціль глибше!

      Ще раз поціль!

      Пробий, зломи то серце.

      До чого та мука стрілами тупозубими?

      Чому глядиш знов,

      ненасичений люцкою мукою,

      злобними очима, божими блискавками?

      Вбити не хочеш, лиш муки й муки?

      Нащо – мене мучиш ти, злобний, ти, незнаний боже?

      Га, га!

      Євген МАНДИЧЕВСЬКИЙ

       1873, с. Зарваниця, на Тернопільщині – 1937, м. Кам’янка-Бузька, СКАЧАТЬ