Олмейрова примха. Джозеф Конрад

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ що не прибули англійці, «що вміють використовувати багатства країни», як він сказав. Ця щира заява викликала вибух сміху поміж голландських офіцерів, а тоді вони повернули до човнів. Та коли, обережно ступаючи по трухлявих дошках Лінгардового причалу, Олмейр спробував несміливо закинути кілька слів голові комісії про «потребу захистити голландців від хитрощів арабів, цей дипломат з солоної води многозначно відповів, що араби кращі від голландців, які крадькома продають порох малайцям. Сердешний Олмейр одразу згадав гадючий язик Абдули та урочисту чемність Лакамби, та поки надумався запротестувати, паровий катер рушив зненацька вниз річкою разом з низкою човнів, а він лишився стояти на помості, з роззявленим од гніву й здивовання ротом. Від Самбіру до острівця на лимані, де стояв, чекаючи на човни, фрегат, було тридцять миль річкою. Місяць зійшов ще до того, як човни проїхали половину цієї просторіні. Чорний ліс, що спав безтурботно під холодним його промінням, прокинувся зненацька від дзвінкого сміху в човнах маленької флотилії. Там згадували сумне оповідання Олмейрове. Брутальні жарти з бідолахи переходили від човна до човна. Те, що не вийшла його дочка, обговорювали зі злим незадоволенням, а недокінчений будинок для англійців легковажні морці цієї веселої ночі одноголосно охрестили «Олмейровою примхою».

      Багато тижнів після цих одвідин життя в Самбірі точилося безбарвно та одноманітно, як завжди. Сонце, кидаючи ранішнє проміння через верховіття дерев, щодня освітлювало звичайні сцени денної активності. Ніна походжала стежкою, що була, власне, єдиною вулицею селища, бачачи звичне видовище чоловіків, які вилежувались у холодочку на високих помостах біля хат; жінок, зайнятих лущенням рису для денного вжитку; голих брунатних дітей, що гасали затіненими вузькими стежками, простуючи до галявин. Джім Енг, тиняючись біля свого будинку, дружньо хитав головою, вітаючи її, а тоді йшов до хати, де чекала на нього люлька улюбленого опію. Старші діти товпилися навколо Ніни, насмілившись на ближче знайомство, сіпали її за біле вбрання темними своїми рученятами й, виблискуючи білими зубами на осяяних усміхом личках, чекали, що на них сипоне злива блискучого намиста. Ніна спокійно посміхалася до них, але завжди казала кілька привітних слів молодій дівчині-сіам-ці, невільниці Буланджі, про вдачу численних жінок котрого недобра йшла слава. Говорили також, що всі родинні сварки в оселі цього трудолюбного господаря кінчалися, звичайно, організованим нападом усіх його жінок на невільницю сіамку. Сама дівчина ніколи про це нікому не говорила – можливо, з обережності, а швидше, з причин тієї дивної покори та апатії, властивої всьому напівдикому жіноцтву. З самого рання її можна було побачити на стежках поміж хат, на березі або на пристані з тацею пиріжків на голові, продавати які було її обов’язком. У спеку вона звичайно шукала захисту в Олмейровій садибі, часто ховаючись у холодок у кутку веранди, куди її кликала Ніна. Вона сиділа скоцюрбившись, держачи перед собою тацю. СКАЧАТЬ