Між двох орлів. Ярослава Дегтяренко

Чтение книги онлайн.

СКАЧАТЬ не плачуть! Вони борються і стоять за правду до кінця. Борються і захищають слабших, чуєш? Пам’ятай про це до кінця своїх днів! І віднині не Олеся має дбати про тебе, а ти про неї. Ти повинен її захищати, щоб не осоромити пам’ять свого батька. Тому негайно витри сльози – ти не маєш права плакати!

      Левко слухав, схлипував, але ці прості слова подіяли на нього, заспокоїли. І як не було Левкові страшно та гірко, але він опанував себе та витер слізки, а потім, не витримавши, кинувся Омелькові на шию. Той усміхнувся та підхопив хлопчика на руки.

      – Бережи тебе Боже, синку! – прошепотів чоловік, притискаючи його до себе.

      З хати вийшла Олеся, все ще налякана, розгублена та заплакана, з мішечком у руці. Левко вирвався з рук Омелька, підбіг до сестри та вхопив її за руку, міцно стиснувши.

      – Нікому не розповідайте, звідки ви, не називайте своїх справжніх імен та куди йдете. Ліпше кажіть, що сироти та йдете на богомілля до Києва. Зараз оминете Полтаву та підете на Рибці, а під ними буде заїжджий двір – там заночуєте. Потім підете на Решетилівку, з неї на Велику Багачку, потім через Хорол та Оржицю на Кропивну, а звідти вже дійдете до порома через Дніпро, що якраз навпроти Черкас. А там уже запитаєте, де Мокиївський хутір. Тільки запам’ятайте: Мокиївський хутір та Іван Калачник! – повторив Омелько. – Ну, з Богом, дітки, з Богом!

      Олеся та Левко у супроводі Наді попрямували до воріт. Але, дійшовши до хвіртки, Олеся зупинилась та озирнулась, окинула поглядом подвір’я, біленьку хату під очеретяним дахом, інші будівлі, криничку та постать Омелька, який гордовито стояв на фоні всього цього… Дівчина не витримала, випустила ручку брата та підбігла до чоловіка, повиснувши у нього на шиї й гірко плачучи.

      – Ну, не треба, Олесенько, не треба так гірко! – розчулено промовив Омелько. – Ми ж не навік прощаємося! Ще неодмінно побачимося! Ідіть вже швидше!

      – Хай береже тебе Господь! Прощавай, Омельку! – схлипуючи, вигукнула дівчина та швидко пішла геть.

      І на все життя в пам’яті Олександри викарбувалася ця картина: рідна хата та постать літнього козака, який не пошкодував задля неї свого життя.

      Вийшовши за ворота, дівчата та хлопчик швидко пішли лісом, дійшли до розвилки, де одна стежка повертала в Полтаву, а інша вела до проїжджого шляху. Тут всі троє зупинилися.

      – Дякую тобі, Надійко, – промовила Олеся. Губи її затремтіли, а на очі знову навернулися сльози, але вона їх швидко витерла.

      А Надя не витримала й кинулась Олесі на шию, шепочучи:

      – Дасть Бог, ще побачимося! Бережи вас Пречиста Діва! – але потім опанувала себе та швидко побігла стежкою, намагаючись не оглядатися. Олеся зітхнула та квапливо пішла в протилежну сторону, міцно стискаючи ручку брата. «Господи, дай нам з Левком сил! Захисти нас в дорозі, захисти моїх маму та брата, а ще вбережи Омелька», – молила дівчина, розуміючи, що єдиний, хто зараз лишився поруч з нею та братом, це Господь Бог.

      Зоставшись СКАЧАТЬ